«Друзі зателефонували і кричали: «Летять ракети!»

За час поневірянь країною Світлана зустріла багато доброзичливих безкорисливих людей. А от стосунки з рідними, на жаль, погіршились

Я з Донецької області, з міста Дружківка. Працюю вчителем. До війни ми жили добре.

Про війну ми дізналися від вибухів, які лунали по Краматорському аеродрому, Це було жахливо, друзі жили в багатоповерхівці в крайньому домі. Вони зателефонували і кричали: «Летять ракети!» Це був жах. Я ті хвилини взагалі не можу забути.

Ми виїхали з Дружківки, але періодично навідуємось додому. Де ми тільки не були: і на Кіровоградщині, і на Хмельниччині, і ось зараз в Харкові.

Дякувати Богові, що в нашій країні живуть дуже гарні люди. Протягом нашої мандрівки мені зустрілися доброзичливі люди, які безкоштовно надали нам житло і на Кіровоградщині і на Хмельниччині. Я дуже щиро вдячна їм і ніколи не забуду їх турботу і піклування, те, що вони для нас зробили. Вони оберігали нас, як могли.

Навіть після того як ми повернулися до Харкова, вони телефонують і спілкуються. Кажуть, якщо що - то повертайтеся, ми завжди раді вас бачити. Уявляєте, люди залишили будинок і кажуть: «Нічого не треба, не треба сплачувати комунальні послуги. Беріть живіть, як вдома.

На жаль, родинні стосунки похитнулися. В когось дуже похитнулося здоров'я, у когось діабет з'явився. І виявилось, що з чужими людьми набагато простіше знайти порозуміння, ніж з власними родичами.

Звісно, ми навчилися опанувати себе. Завжди сама собі кажу, що сонечко встає кожен день і сяє, тому ми повинні продовжувати жити. В тих умовах, які зараз у нас є, ми повинні кожною миттю насолоджуватись.

Мрію повернутися до мирного життя, щоб наші Захисники, які зараз на полі бою, повернулися цілими і неушкодженими кожен до власної сім'ї, які їх чекають. І щоб на нас прийшла Божа Благодать і тільки був мир.