Історії, які ви нам довірили
Я живу в місті Охтирка. У мене є дружина, донька, онучка й мама. Про початок війни я дізнався від родичів, які зателефонували мені о пів на шосту ранку. Через годину я забрав до себе маму. Їй 78 років. Вона жила у квартирі. Потім забрав тещу. Вона також мешкала окремо. Після цього ми з дружиною поїхали кожен на свою роботу. Згодом мені зателефонувала внучка і сказала, що їй дуже страшно. Мене та моїх колег відпустили з роботи. Я приїхав додому хвилин за десять до того, як почався обстріл. Дружина натрапила на російських військових, коли йшла додому. Один із них був мертвий, а інші ховалися під парканами.
Ми живемо у приватному будинку. У нас завжди є консервація й овочі. Маємо свій колодязь. Поки була електрика, ми набрали води у пляшки й відра. У нас два погреби, з’єднані між собою. В одному були ми, а в інший я спустив інвентар, який міг би знадобитися нам у разі обвалу.
Я боявся за свою родину. Третього березня я був у дворі й побачив, як через огород літак скинув дві бомби. Потім він скинув чотири снаряди на нафтобазу, розташовану неподалік від нашого будинку. Я навіть не встиг сховатися. Уламки скла з нафтобази прилетіли у наш двір.
Наступного дня я відвіз маму в її квартиру. Там ще були світло й вода, а у нашому районі уже зникли. Доньку через знайомих відправив у село. Онучку відвіз у Котельву ще за кілька днів до удару по нафтобазі, а через два дні після цього випадку ми з дружиною приїхали до неї. Потім дружина з донькою і онучкою поїхала на захід України, а звідти – у Польщу. Я залишився сам. Ночував у знайомих, а вдень приїжджав додому. Собаку відв’язав. Восьмого березня у мене не було змоги поїхати додому. Мені зателефонувала сусідка і сказала, що у нас все побито. Наступного дня я поїхав, щоб затягнути плівкою вікна і двері.
З 24 лютого мене перевели на дистанційну роботу. Потім запропонували піти у відпустку. Після відпустки я знову працював дистанційно, а зараз вже ходжу на роботу у звичному режимі.
Дуже хочу, щоб донька й онучка повернулися додому. Вони досі у Польщі. Ми часто спілкуємося. Онука закінчує школу дистанційно. Донька – у пошуках роботи. Інколи є підробіток, а постійного заробітку немає. Онука приїжджала на канікули. Коли зайшла у свою кімнату, розплакалася.
Думаю, що війна скоро закінчиться. Це моя головна мрія. А я вірю, що мрії матеріалізуються.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
