«Дорогою ми потрапили під обстріл у сірій зоні»

В окупації сім’я Юлії Віталіївни відчувала себе, як у клітці, адже через один необережний крок можна було поплатитись життям

Війна для мене почалася, як і для всіх українців, 24 лютого. Ніколи не зможу забути цей ранок. Я прокинулася близько п’ятої від першого гучного вибуху. У небі я побачила червону заграву, і пролунав ще один потужний вибух. З новин у телефоні я дізналась, що такі вибухи пролунали по всій Україні. Це був початок вторгнення росії.

Ми з чоловіком відразу почали збирати дитячі речі, щоб відвезти діточок до моєї матусі в село, бо вирішили, що там безпечніше. У дорозі ми не могли заспокоїтися, бо не знали, що і де нас може чекати. Мої батьки нас зустріли зі сльозами на очах, бо розуміли, що війна почалася, і від неї важко буде сховатися, або ж залишатися осторонь. Діточок ми залишили з батьками, а самі з важкими серцями поїхали назад до Бердянська, бо в мене на той час була робота, де мене чекали люди.

Труднощів для мене було дуже багато. Ми з чоловіком майже два місяці жили окремо від дітей. Я переживала - як вони, особливо, коли зникав зв'язок. У Бердянську газ зник сьомого березня, також вимкнули опалення. А ще майже тиждень не було світла і води. Ми з сусідами розпалювали багаття у дворі й готували їжу.

Ми згуртовувалися, допомагали один одному і стареньким сусідам у під'їзді, які жили самі.

Я була шокована, коли побачила військову техніку росіян у місті. Ми ходили разом з усіма на мирні мітинги, скандували, щоб ці нелюди прибиралися з нашої землі. А потім мітинги заборонили: людей розганяли силою, били та викрадали. Нам залишалось мовчки їх ненавидіти та проклинати. У місті стало небезпечно висловлювати свою думку, репостити новини в соціальних мережах, говорити відкрито будь з ким, бо були такі люди, які перейшли на сторону росіян.

У перші тижні війни було дуже важко з продуктами, адже їх майже не було. Також на заправках не було бензину та газу.

Ми прожили в окупації рівно сім місяців: без роботи, без грошей, без впевненості, що завтра тебе не заберуть, якщо знайдуть щось українське у телефоні, без смачних українських продуктів, без нормального спілкування з дітьми.

Двадцять четвертого вересня ми з родиною вирушили «дорогою життя» з Бердянська в Запоріжжя. Дорога була надскладною: ми навіть потрапили в сірій зоні під обстріл. На щастя, нам вдалося виїхати. Я плакала від щастя, коли побачила такий довгоочікуваний і рідний український прапор! Я була безмежно вдячна українським військовим. Далі була ще далека дорога до Києва, де ми зараз і перебуваємо.

На жаль, в окупації залишилися мої батьки, мій рідний братик, бабуся й мати чоловіка. Ми за ними дуже сумуємо і хвилюємось.

Зараз я безробітна, бо діти вдома, і хтось повинен бути з ними. До війни я працювала фармацевтом. Коли почалася війна, у нас зовсім не було підвозу препаратів - це був жах, коли до мене приходить бабуся і просить щось від серця чи тиску, а я стою така в білому халаті й зовсім нічим не можу допомогти, бо всі шафи й полички пусті.