«Дорогою ми бачили міни і згорілі автомобілі - ніби в якомусь кіно»

Ми з Маріуполя. У нас двоє дітей. Жили на 23-му мікрорайоні, потім переїхали на початку березня в Ужгород. Зараз тут і живемо. Мама і бабуся залишилася в Маріуполі в квартирі, вона зараз пошкоджена.

У 2014 році ми нікуди не виїжджали. У нас було чутно вибухи, але не було ніяких руйнувань. А от на Лівому березі тоді було потрапляння в ринок і в будинок. Але це було тільки одного разу.

24 лютого нам зателефонули і сказали, що почалася війна, ми залишилися вдома. Ніхто не вірив у це, але було дуже страшно. Спочатку було тихо, а потім був жах. Ми думали, що все буде, як у 2014 році: все швидко мине.

Було дуже страшно, коли спиш вночі, а потім прокидаєшся під ранок від того, що у тебе тремтять шибки від гучного вибуху, і діти поряд сплять. Це дуже страшно.

Коли ми виїжджали, дорогою бачили скрізь розкладені міни. Це було моторошно. Ти їдеш і думаєш: "Це реальність чи сон?" А вздовж дороги всюди стояли згорілі автомобілі. І ти себе почуваєш, ніби в якомусь кіно. Це найстрашніше.

З початком війни ми одразу сходили в магазин, вистояли кілометрові черги, щоб купити продукти. Ціни на хліб моментально підскочили: він коштував 50 гривень. Але довелося купувати. Ми побігли в аптеку, дещо докупили. З цим було нормально. Потім усе закрилось: магазини, аптеки не працювали. Вдома були запаси, тим і виживали.

Пізніше мама розповідала, що вони збирали сніг, розтоплювали його, збирали дощову воду. Пили, варили. Ми виїхали раніше і цього не застали.

Разом з нами з Маріуполя виїжджало дуже багато людей. І ми стояли в заторах дуже-дуже довго. Повільно рухались. Дорога далека, дитина маленька, це було нелегко. На блокпостах великих проблем не було, але це було дуже повільно. Дорога зайняла кілька днів. Ми хотіли зупинитися перепочити, десь переночувати, але все було зайняте. Втім ми знайшли готель, переночували і рухались далі.

Тяжко жити в іншому місті. Дуже тягне додому, але туди не можна. З роботою складно.

Постійний депресивний стан - його складно побороти, я весь час плачу. І за маму хвилююсь, що там залишилась. Намагаємося адаптуватися в новому місці, діти вже більш-менш звикли.

Стрес і апатію допомагає подолати родина, діти, побутові проблеми і робота. Добре, що є зв'язок з мамою по інтернету.

Хочемо переїхати ближче до східної України. Дуже хочемо повернутися додому в Маріуполь, коли він стане українським, або в Київ. Побачимо.

Я весь час вірю, що Маріуполь повернеться в Україну. Що будемо відновлювати свої квартири, підемо всі на свої роботи. Хочеться жити у себе вдома. Я мрію про це.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/