"Дорога до Запоріжжя виявилася справжнім пеклом"

Місецька Ярослава, учениця 9-Б класу СШ №3

Вчитель, що надихнув на написання есе: Скупа Олександра Сергіївна

"Війна. Моя історія"

Ранок. Збираюсь до школи. Мама збентежена. Довго розмовляє по телефону. Нічого не зрозуміло. На душі якось кепсько. Машиною їдемо до школи. Вчителька сказала не знімати верхній одяг. Сидимо в кабінеті. Учні перемовляються, що начебто почалась війна. Страшно.

В місті починається хаос. Спустошені полиці магазинів та довжелезні черги. Стоїмо за хлібом 7 годин... Один буханець віддаємо сусідці, бабусі літнього віку. Вона плаче... А далі страшна ніч з 3 на 4 березня. Я з родиною у ванній кімнаті, сирена, вибухи. Серце колоте від тривоги та страху. В місто зайшла ворожа колона. Життя в окупації було схоже на щоденний квест, який з кожним днем ставав все складнішим. На вулиці стало небезпечно: скрізь озброєні солдати з непевною зовнішністю та броньовані машини з написами “Z”.

Найбільше запам'ятались Пологи. Це місто, де я кожного літа відпочивала у бабусі. Зараз це були руїни, серед яких пробивались зруйновані ворогом житлові будинки, а обабіч дороги стояли обгорілі легкові автомобілі. На зупинці центральної вулиці нас чекали бабуся з дідусем. Вони не наважились виїжджати та вийшли аби побачити нас. Всі плакали, обіймались. Це була п'ятихвилинна зустріч. Зволікати не можна було, бо вечоріло, а попереду була неблизька дорога. Тоді я ще не здогадувалась, що бачу їх в останнє... Через місяць в будинок потрапить ворожий снаряд, який в одну мить відбере життя моїх рідних. Останній спомин: від'їжджаємо від зупинки, дивлюсь у вікно машини, бабуся поступово віддаляється, витираючи сльози та махаючи рукою...

Черговий ворожий блокпост. Солдат не нашої національності питає чи хочу я жити в Росії, каже що забере мене туди, бо там добре. Просить вийти з машини. Батькові наказав покласти руки на кермо та не ворушитись, притуливши автомат до скроні. Я починаю плакати, мама також. Перевіряють документи. Тоді, напевно, сам янгол-охоронець допоміг нам. Пропустили.

Нове місто, нові знайомства. Запоріжжя прийняло нас з усією душею. Місцева адміністрація дуже допомагала переселенцям. Наша родина відчувала себе захищеною. Тут ми прожили майже пів року, поки війна не дійшла й сюди. Жовтень 2022 року: Запоріжжя під постійними обстрілами з боку російських військ. Майже кожної ночі просинаємось від вибухів. Інколи так близько, що деренчить скло у шибках. Із дня у день спимо у коридорі. Батьки вирішують переїхати на західну Україну в мальовничий куточок, який називається Верховина. Притулок ми знайшли у гуцульської сім'ї, яка радо прийняла нашу родину. Саме тут я змогла відволіктись і на деякий час забути страшні спомини війни. Продовжувала навчатися онлайн, відвідувала гуртки, почала вивчати польську мову. І начебто все складалось добре поки... Поки батько не отримав повістку. Він жодної хвилини не сумнівався. Сказав, що прийшла і його черга захищати рідну землю. Доля закинула його на Бахмутський напрямок. І почались страшні будні... Для нього — це холодні окопи та постійна смертельна небезпека. Для нас — вбивче чекання його дзвінка. А дзвонив рідко, говорив мало. Про себе майже нічого. Завжди казав, що все добре. Ці дві хвилини розмови були справжньою відрадою, рідних голос в телефоні та очікуване: “Живий!”.

Три місяці боротьби. Рівно стільки протримався він на передовій. Дзвінок. Крик мами. Сльози. Загинув...

Найстрашніше у війні — це втрачати рідних. Бачити заплакані очі мами. Важко усвідомити, що нас тепер двоє. І так, як раніше більше ніколи не буде...

Стежка війни — це маршрут, який веде шляхом втрат, ворожості та страждань. Але ми мусимо вистояти, адже - це шлях, що веде до свободи!