"Донька ховала у бюстгальтері поліцейський жетон сина"

Я з Маріуполя. Працювала на заводі Азовсталь. Проживала на мікрорайоні "Східному". Зранку 24 лютого я зі своїм колегою йшли на роботу десь о 5:20. І над нами пролетів зі свистом снаряд. Ми пішли на роботу. А тоді вже так почало гупати. Ми думали, що це гупає на заводі - там таке було. І десь о 13 годині нас відпустили додому, але додому я не доїхала. Водій тролейбуса сказав, що по нашому району працюють "Гради" і він туди не поїде. Я доїхала до середини дороги, там жила моя молодша донька. Я проживала зі старшою донькою, зятем і онуком. Більше я свого будинку не бачила. 

Ми всі зібралися у молодшої доньки. Нас було сім осіб: їх троє, і нас четверо. Тоді почала працювати російська авіація, і ми переїхали у Приморський район міста до рідного брата мого старшого зятя. У нас уже не було ні зв'язку, ні води, ні газу. Я чомусь думала, що там буде краще. Але через кілька днів там стало ще гірше. У дім, де ми перебували, прилетів снаряд, і нас завалило. Обвалилася стіна. Я отримала поранення. 

У нас була машина, там було всього 10 літрів бензину - їхати нам не було як. Ми виїхали до друзів неподалік від Мангуша. Сіли в машину всімох, ще - два собаки і два коти. Машина була вся прострілена уламками: не було ніде скла, але вона була на ходу. 

Я була поранена, і у моєї молодшої доньки була травма обличчя. Мій старший зять поставив діагноз, що у мене зламані ребра і струс мозку. Було поранення склом, я втрачала свідомість. Нам потрібно було доїхати до Мангуша у лікарню.

У онука була харківська реєстрація: він закінчив університет внутрішніх справ і щойно почав працювати слідчим у Маріуполі. Окупанти почали ставити запитання про те, де навчався. Але нас відпустили.

Через деякий час нас зупинив інший блокпост. Ті побачили, що у нас є поранені. Сказали, щоб ми їхали до Мангуша, там є ліки. Там у лікарні у мене витягували скло з голови, звідти на швидкій повезли в Донецьк, у лікарню імені Калініна. Там мені прооперували легені, бо від удару був розрив і кровотеча. У мене також було пошкоджене око, я погано бачила. У лікарні я пробула два місяці. Мої діти залишалися у Мангуші. 

Весь цей час мені траплялися добрі люди. Приїхала одна дівчина до мене в лікарню, привезла мені медикаменти. Сказала, що діти до мене приїхати не можуть і запитують, що їм далі робити. Я сказала, щоб виїжджали. Вже почалася фільтрація - залишатися далі було небезпечно. Вони заплатили гроші, їх довезли до Бердянська, а потім з волонтерами доїхали до Запоріжжя.

Дорога була складною: було дуже багато блокпостів, на кожному перевіряли документи, кожен листочок. Донька сховала у бюстгальтері поліцейський жетон сина. Дівчат не дуже перевіряли, а хлопців роздягали. Але вони доїхали, дякувати Богу. Вони приїхали до Пологів, був уже вечір і їх далі не пустили. Там їх нагодували, далі вони доїхали до Оріхова і на наступному посту наші військові їм сказали: "Добрий вечір!" Вони ледь не розплакались. У них була собачка, яка на кожному російському блокпосту дуже гавкала на окупантів, а на нашому навіть не писнула. Із Запоріжжя вон поїхали до родичів у Кривий Ріг. Зараз по роботі старша донька перебуває у Дніпрі, онук - у Броварах, а я після лікарні через Литву і Польщу приїхала в Україну. 

Зараз я перебуваю у Кривому Розі. Тут я зробила вже другу операцію на оці по заміні кристалика, у мене був розрив сітківки ока. Старша донька і досі працює у Дніпрі, молодша - у Кривому Розі дистанційно. Мої зяті працювали на Азовсталі, зараз старший працює на Інтерпайпі, а молодший - на фірмі. 

У Маріуполі у нас було три квартири на всю родину - їх тепер немає. Вони знесені. Повертатися нікуди, але після нашої Перемоги ми плануємо все одно повернутися додому.