"До лікарні дістатися ми не могли"

25 лютого 2022 року, на другий день повномасштабної війни, Валентинові Тімченку виповнилося 78 років. Разом із дочкою, шестирічною онукою і зятем він ховався від обстрілів у підвалі приватного будинку неподалік Склозаводу у Бучі.

Валентин хворів: мав діабет, другу групу інвалідності. У 2016-му йому ампутували ногу. Через кілька днів обстрілів у Бучі чоловік почав скаржитися на біль і заніміння лівої руки. Відтоді уже залишався у будинку, у підвал ходити відмовився.

«Я запідозрила у батька інсульт, а, можливо, у нього була й контузія, бо стріляли зовсім поряд. Та до лікарні дістатися ми не могли. Перед ворітьми стояв ворожий танк, а неподалік – російський блокпост. Наш район був окупований», – розповіла дочка Валентина, Лілія.

Захворіла й дочка Лілії. Мала високу температуру, блювоту. Потім з’ясувалося, що через стрес у неї піднявся рівень цукру, постраждала печінка.

«9 березня ми почули, що їде колона. Я вийшла глянути. Було багато машин з білими простирадлами. Наше авто не заводилося, сів акумулятор. Ми швидко зібралися й почали зупиняти інших. Слава Богу, знайшлися люди, які нас забрали», – розповіла Лілія.

Того дня вона з дочкою виїхала з Бучі. А її чоловік залишився доглядати за Валентином. Проте йому не ставало краще. Наступного дня, 10 березня, Валентин помер.

Він був родом із села Токарі на Сумщині. Після одруження оселився із дружиною в Бучі. Працював на дослідницькій станції у селі Пилиповичі. У 1986 році, після аварії на ЧАЕС, переїхав із сім'єю в Суми. Там працював інженером на трубному заводі. У Бучу Валентина забрала дочка вже у 2016-му.

«Він був прекрасним фахівцем. За ним могли приїхати посеред ночі, якщо зупинилося обладнання, бо ніхто не міг впоратися. Був принциповий. Керівник йому пропонував «допомогти» захистити кандидатську, якщо батько допоможе йому із докторською, але тато категорично відмовився», – розповіла Лілія.

Дочка пригадує – її батька запрошували працювати до Німеччини, проте радянська влада суворо заборонила виїзд.

«І батько до цієї влади ставився відповідно. Він нам розповідав про життя у післявоєнному селі під час радянської окупації. Розповідав, як вирвався завдяки армії і своїм знанням у радіотехніці. І потім, аж в 30 років, вступив на радіофізичний відділ до університету імені Тараса Шевченка, куди його документи не хотіли приймати, бо він був із села», – сказала Лілія.

Лілія пригадує тата чесним, справедливим, добрим. Він любив грати на баяні і, об'єднавши свої таланти, власноруч створив електронний музичний комплекс, який назвав «Електроорган». Створив і ще кілька електронних приладів.

«Він був прекрасним сім'янином, чоловіком, батьком і дідусем. Дуже любив свою молодшу онуку, мою дочку. Суворо забороняв їй російську. І казав: «Може, ми не побачимо, але вона побачить – як Україна стане великою державою!», – додала Лілія.

У Валентина Тімченка залишилося дві дочки й троє онуків.

Історія з instagram каналу Victims of russia.