«Для нас від початку війни до сьогодення кожен день один шок»

Моя родина була вимушена покинути свій дім через війну. Виїхали з дому майже в одних штанях 24.02.22 до дідуся і бабусі в Харківську область Ізюмський р-н село Студенок. Ми були в такому шоці від того що відбувалось, що я й не знаю як ми пережили той момент. До 15.03.22 перебували з дітьми у Студенку. Майже весь час у підвалі, бо в той час окупанти дуже обстрілювали Ізюм, і літаки літали і гради, і хата в нас тряслася вся...Звісно це дуже відобразилося на емоційному стані дітей та і дорослих також...Це жахіття неможна і згадувати без сльоз на очах. Коли окупанти підбиралися все ближче і ближче, і були зірвані майже всі мости, ми вирішили виїжджати, спробувати врятувати дітей. Зв'язку тоді вже не було, новин ми не знали. Поїхали на страх і ризик - розстріляють машину по дорозі чи ні...Нам Господь допоміг, і ми доїхали до Дніпра за один день. Там залишилися на ніч і на наступний день приїхали в Кам'янське.

Для нас від початку війни до сьогодення кожен день один шок...Я гадаю ми від нього і не відходили. Ми залишилися без роботи, діти без свого дому і друзів. Син став замкнений у собі, в школі з новими однокласниками не здружується. Ми хочемо додому, повернути час назад і жити своїм життям, а не це все що відбувається. Кожен день думаєш чи вистачить грошей дітям на цукерки, чи вистачить на оплату житла. Це просто жах.

З гуманітарною катастрофою, звісно, стикались і стикаємося кожен день, особливо не вистачає медикаментів. У нас не вистачає коштів, щоб забезпечити повний курс лікування, тому лікуємось тим, на що вистачає грошей.

Дитина була свідком травмуючих подій, коли над будинком літали літаки і скидували бомби навколо села, була свідком паніки дорослих - для дитини це сама важка травма, коли не можеш довіритися батькам, що все буде добре.