"Для мене мир - це заповітна мрія, щоб здійснити її потрібно подолати величезний шлях"

Лось Аліна , 16 років, учениця 11-Б класу Чернігівського обласного наукового ліцею, м. Чернігів

Вчителька, що надихнула на написання - Сердюк Галина Анатоліївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна застала всіх зненацька... в ніч на 24 лютого, я дороблювала свою наукову роботу, це був мій перший досвід я так прагнула досягнути ідеалу. Не можу описати, яке тільки хвилювання в мене було, коли я набирала слова на комп’ютері. Я живу з друзями в гуртожитку при ліцеї, тоді всі ми були так далеко від дому. Ми рідко коли сумували за нашим гніздом, бо вже самі стали родиною. До нас в кімнату заходить дівчинка, яка каже про можливий наступ Росії. Я ніколи в це не вірила, тим паче я думала, що це просто фейкова інформація. Нас просто хочуть налякати або посіяти паніку, як з коронавірусом, я так завжди відповідала на подібні питання. Але в той момент я заплакала. Я не знаю чому? Сльози просто текли по моїх щоках, я намагалася себе заспокоїти, але чомусь не могла це зробити? Я дуже хвилювалася за свою сім’ю, вони живуть далеко від Чернігова, ближче до кордону, тому серце при цій згадці, заходило в п’ятки. Коли мені запропонували подзвонити батькам, я цього не зробила, бо думала, що вже сама почала себе накручувати.

Потім я ще довго працювала, завершила свою роботу і лягла спати. Але сон був коротким. Через дві години ти прокидаєшся від слів «Вставай, почалась війна» . Коли ти збираєш речі, одягаєш на себе перший ліпший одяг, тобі абсолютно начхати вже на ту, наукову роботу. Ти біжиш в укриття з однією фразою в голові «А що буде далі?»… Далі, години в підвалі, далі швидкий маршрут додому, і я в своєму селі.... Так, тут не стріляють, але танки йдуть щодня. Майже ніхто з моєї родини не міг спати через постійні звуки танків. Ніхто не міг заснути, крім мене. Я спала... Тепер я вже не так хвилювалася, адже я була вдома, з рідними. Тепер мною керувала думка не те, що «це не можливо», а те, що «все буде добре і за нами перемога». Цю віру так і ніхто не зміг зламати. Мене навіть почали називати егоїстом, адже я надто спокійно відносилася до всього. Їхніми почуттями керували емоції, а моїми - віра.

24 лютого ми зрозуміли, як важливо цінувати те, що маєш, і як необхідно берегти рідних, заради яких, ти будеш посміхатися.

Щодо мене, то я дуже змінилася. Я остаточно зрозуміла, що для мене не існує такої країни, як росія. Російська нація стала символом боягузтва, рабства та сліпої віри. Спочатку, я виправдовувала цей народ, нібито не всі там погані. Потім, я його ненавиділа. Зараз мені просто шкода цих людей, які перетворилися на сліпих баранців. Завдяки війні, так, це звучить трохи абсурдно, але ми - українці навчилися бути патріотами. Лише тепер…

Вперше за своє життя, я зайнялася благодійністю, яка ще більше підсилила мою віру.

З перших днів війни я зрозуміла наскільки Україна сильна держава. Ця сила проявляється через її волелюбний народ. Його не зупиниш ні танком, ні пулею, навіть ракетою. Такої самопожертви, як у наших українців немає ніхто. Наші воїни йдучи на вірну смерть, не втрачають своєї віри в перемогу. Такого об’єднання давно ніхто не бачив. Тепер не має твого й мого, є тільки наше.

Для мене мир - це заповітна мрія, що здійснити її потрібно подолати величезний шлях. Мир – це безодня, у якій я розчиняюсь і, яку ціную. Віримо у нашу перемогу, беремося за наше щастя, за наш мир та спокій.