"Для мене цей день був кінцем дитинства"

Бондаренко Дар’я

Миколаївський ліцей №28, учениця 11 - А класу

Вчитель, який надихнув на написання есе: Моторкіна Ольга Миколаївна

«Війна. Моя історія»

Як зараз пам’ятаю: все почалося десь о п’ятій ранку, я тоді лежала з мамою в ліжку, коли пролунали перші вибухи. Як тоді мені сказали, цілили в аеродром «Кульбакино» та порт в м.Очаків. Тоді я вперше відчула страх, який мене переслідував до самої ночі. Він не був схожий на прості жахи уночі, було таке відчуття, що в наший бік може щось влетіти, і кожного разу воно все ближче і ближче. І найстрашніше те, що ти нічого не вдієш, це неминуче. На наступний день вибухи все ще лунали в місті, мати заспокоювала мене та трималась спокійно. Вона для мене стала опорою та стінкою, за якою я ховалася кожного дня. Усвідомлення початку війни стали новини, які мені довелося переглядати. Всі ці три дні мені довелося оговтуватися, та усвідомити, що це все не сон, а сурова реальність, в якій віднині доведеться тимчасово жити. Читаючи новини на головних сайтах України, в голові було одне питання: «Чому? Навіщо? За що нам це все?» Але на них тоді мені ніхто не відповідав. Ми готувалися до найгіршого, не знаючи, що ж нас чекає далі.

Причиною страху було те, що я не могла знайти відповіді на свої питання, не могла знайти рішення. Мені загалом допомагала мати, яка на початку всього була дуже сильна, та не допускала страху, батько також тримався разом з нею. Моя сім’я допомогла мені не заблукати у своєму жахітті. Кожного разу, перебуваючи поряд, вони допомагали мені впоратися зі своїми переживаннями та страхами. Для моєї сім’ї перший день війни був також не легким, вони також не знали, що робити далі. Всі плани в один момент розвалилися, стали неосяжними та більш мрійливими. В них також було багато запитань, на які їм ніхто не давав відповідей, важливим для нас стала робота та гроші, без яких моя сім’я могли залишитися.

Дорослі одразу вирішила нікуди не виїжджати, а залишитися у рідному місті та у своїй квартирі, де ми проживаємо і сьогодні. У перші дні я зовсім загубила час: для мене дні стали однаковими, тільки вибухи, та їх інтенсивність давала мені зрозуміти, який із днів був легший чи складніший за цей. Тому місяць для мене пройшов дуже швидко, і тільки коли нашу сім’ю огорнули нові проблеми, я змогла опанувати себе. Різке зникнення води в місті дуже погіршили наш стан, кожного дня ми тягли на собі відра, баклажки, все що могло вмістити в собі воду. Кожен день став роботою для мене та для моєї сім’ї: великі черги за водою заповнювали вулиці, інколи навіть під час тривоги ми стояли за водою, коли чули вибухи лягали на землю чи бігли ставати під домівки. Кожен день ми чули тривогу, кожну ніч були вибухи та нові жертви, нові просування ворогів до нас. А з самого ранку ми з подругою бігли до Палацу Культури, де видавали хліб по листам, та іноді давали навіть консерви.

За розмовою час йшов швидко і не було так холодно, людей було дуже багато, а іноді відбувалися сутички та крики інших. Батьки за той час працювали та ходили за гуманітарною допомогою. На радість, зовсім скоро в місті стали з’являтися точки видачі з водою, і тепер нам не доводилося довго шукати її по місту.

Наше життя дуже змінилася з початку повномасштабної війни у нашій країні, ми відчули великий поштовх у спину, через який ми досі не можемо прокинутися. Це сталося різко та неочікувано, ця війна завдала нам великої шкоди, вона підірвала здоров’я моєї близької людини. Моє життя змінилося дуже різко, в один момент воно стало таким цінним, що за нього треба не тільки боротися, а і захищати від інших. Ми стали цінувати час з нашими близькими, ми відчули, який він короткий та швидкий. Я хочу вірити, що коли війна закінчиться, все знову стане на свої місця, але це лише бажання, які ніяк не здійсняться, та залишаться лише моїми мріями. Життя ми не зможемо повернути, а воно швидкоплинне і тільки подивись, а ти вже залишив його за дверима. Моя сім’я тримається разом зі мною, і ми разом віримо, що зовсім скоро війна закінчиться, та ми зможемо знову стати на ноги.