"Для мене було тоді найстрашнішим - сльози та біль мами"

Пестова Анастасія, 14 років, учениця 9-Б класу СШ №89, м. Київ

Вчителька, яка надихнула на написання - Єрікіна Юлія Володимирівна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

Двадцять четвертого лютого мені мало виповнитися 14! Скільки емоцій переповнювало мене напередодні. Все говорило про те, що мій день народження мав бути особливим. Тоді було стільки планів! А те, що завтра  мала бути вечірка з друзями було найкращою новиною! Купа близьких зателефонувала би з привітаннями таких розмірів, що я би навіть втомилася під вечір. Кімната би гарантовано тріщала від подарунків. А найціннішим омріяним подарунком мав стати мій песик! Як мені хотілося, щоб завтра швидше настало!

Нестерпний біль почав плавно розтікатися по всьому моєму тілу, ще о сьомій годині ранку, того клятого 24 лютого. Після повітряної тривоги я прочитала новини, і те, що вони повідомили, ніби вдарило мене у саме серце. Тепер, здається, воно ніколи не перестане боліти... Було таке відчуття, що одночасно я переживала все і нічого. Хоча страх в моїх очах з'явився в тому просякнутому пліснявою підвалі. А повністю накрив мене він, коли приїхали перелякані люди з Оболоні і сказали, що в них вулицями їздять танки за‘їд-сусідів, схожі на тарганів і несуть вони руйнацію. Коли я бачила обличчя Киян, я з усіх сил намагалася стримати гіркі і колючі сльози. Це відчуття безсильної злості не забути!

Телефонна розмова з дідусем і бабусею здивувала: у їхніх голосах не було розгубленості. Тепер я розумію, що вони були зосередженими тому, що війна для них почалася ще 2014-го року, в Луганську, і їм вже не було чого боятися.

Питаю себе, що ж було тоді для мене найстрашнішим, і розумію: сльози та біль мами. Я не могла її від них позбавити, бо і сама була переповнена ними до країв.

Надалі все вкрилося густою, глухою темрявою. Єдине, що було світле і зрозумілим, це мрія про кінець цього безглуздя. А згодом ця мрія змінилася чимось таким буденним, про що раніше я й не замислювалася, як наприкладповні їжею магазини.

Вже сьомий місяць я в Польщі, тут спокійно й мирно, співчутливі добрі люди, але з часом душа моя почала боліти ще більше: у снах я бачу Київ! Щоночі! І в кожному з них я плачу сльозами, які не мають сенсу. Бо вони не від радості не від суму просто вже звичні сльози… Скоро їх не буде, вони висохнуть, закінчаться. Як закінчилося на завжди життя до 24 лютого.

Є тільки одне що, не змінилося з того часу: я не знаю, що буде завтра, та і не хочу знати. Так багато болю Україна пережила вчора, два тижні, 2 місяці тому, що боюся думати про те, скільки мук випаде їй  в майбутньому.

Я не відчуваю миру в душі, бо його ще немає в моєї країні, значить, немає і в мені.

Але я добре уявляю його собі. Мир-це знову мати змогу жити звичним життям, яке здавалося буденним і рутинним.

Мир-це радіти сонцю прокидаючись о сьомій, чого я так не любила раніше. Мир-це готуватися до контрольних. Скаржитись на обсяг домашніх завдань. З нетерпінням чекати дзвінок на перерву.

Як же я все це не цінувала і як хочу все повернути! Але тішить. зігріває зболене серце надія. Мир буде! І сонце встане,і  ніч змінить ясний день. А темряву-світло. Бо ми цього прагнемо!