"Дивишся у вікно, як горять сусідні будинки, і трясешся"

Життя до війни було чудовим. У мене родина: я, чоловік і п'ятирічна дитина. У нас у центрі Маріуполя була трикімнатна квартира, робота. Було все добре. На той момент у нас бабусі були, тепер їх немає. Вони померли від холоду і від відсутності ліків. Одна – від пневмонії, а прабабусі потрібен був кисень, якого не було. Квартири нашої теж більше немає, та й дім уже знесли. Поряд у сусідньому під'їзді ми купили квартиру мамі, щоб вона була до нас поближче, але вона навіть не встигла переїхати. Машина у нас була - її теж немає. Зараз ми живемо в Кривому Розі, добрі люди нам дали притулок.

Ми побачили по телевізору, що почалася повномасштабна війна. Були в шоці, звісно, але не очікували, що так усе буде. Ми б тоді виїхали, у перші дні ще випускали з міста і можна було виїхати. А потім стало зрозуміло, що з міста нікого не випустять - розстрілювали машини. З нашого двора виїжджало кілька сімей, але вони повернулись протягом пів години з обстріляними машинами.   

Виявилось, що психологічно дуже важко жити в інформаційному вакуумі. Коли ти не можеш нікому зателефонувати, не знаєш, як твої рідні.

Ми виїжджали, коли у нас у квартирі було 4 градуси тепла і дитина з температурою 40. І це нам пощастило, що знайомі нас забрали з собою. Вони їхали до батьків у село Берестове, це якраз посередині між Маріуполем і Бердянськом. 

Ми один день побули у них, а потім нам виділили дім, де вже кілька років ніхто не жив. Ми кілька тижнів прожили у цьому будинку. Ми були без машини, було складно переміщатися. 

Звідти ходив автобус до Бердянська, далі ми не знали, що робити. І за збігом обставин, ми сиділи на узбіччі, їхав чоловік машиною і запитав: "А вам не потрібно у Запоріжжя?" І взяв нас з собою. Величезне йому дякую. І ми потрапили на свободу! 

Тяжко, що моя мама залишилась у Маріуполі. Ми не могли до неї добратись. Слава Богу, вона жива. І чоловіка мама там. Добратися ми до них не можемо. Дуже складно. Чекаємо, коли звільнять Маріуполь. Виявилось, що жити без родичів дуже важко.

Я підробляю. Це навіть більше не для грошей, а щоб відволікатись. Чоловік працює продавцем. Що далі буде, не знаю. Якщо Маріуполь звільнять, у нас там все одно житла немає. Будемо обирати нове місто. Кривий Ріг нам подобається. Якщо буде робота і можливість реабілітації малюка з психологом, то залишимось тут.