«Дитина так налякалась, що перестала розмовляти»

Світлана з сином у перші місяці війни не виходили з дому – Харків надто щільно бомбили

Мені 43 роки. Наша родина жила у Харкові біля окружної дороги. Зранку 24 лютого ми прокинулися від вибухів. У мене маленький синок, йомуй чотири роки. Ми три місяці були в Харкові, думали не виїжджати, але син дуже замкнулася в собі, перестав розмовляти. У травні я вирішила вивезти його в більш тихе місце, щоб він міг гуляти, розвиватися, спілкуватися. Усе найстрашніше ми пересиділи вдома, потім приїхали до Полтави. Уже майже рік, як тут.

В перші дні війни ми не могли повірити, що таке взагалі можливо, що сталася така зрада з боку росії. Чоловік бігав по магазинах і купував харчі, а ми з дитиною увесь час сиділи вдома. Вийшли пару разів – і над нами бахнуло. Можливо, ППО, - я зараз уже не можу пригадати. Найбільше боялися за майбутнє, за завтрашній день, за те, що буде через п’ять хвилин.

Спочатку в місті у людей була паніка. Зняти кошти було неможливо. Аптеки були зачинені. У супермаркетах потрібно було стояти по три години в чергах, щоб купити їжу. Хліба не було. А десь через місяць все стало потроху налагоджуватися, ми зрозуміли, що голоду не буде. Аптеки відчинилися.

Підприємці різко підняли ціни на харчі. Прешого березня хлібина коштувала вдвічі дорожче, ніж до війни.

Не всі наші родичі виїхали. На щастя, усі живі та здорові. Хтось у Харківській області, хтось - у Полтавській. Нам допомогли виїхати у Полтаву сусіди-волонтери. Тут ми прийшли до тями. Вдома ми у у якомусь ступорі були, не могли навіть кроку зробити. Дитину ледве виманили – не хотів виходити з квартири.

Я вивезла сина і першим ділом побігла до лікаря та до психолога дитячого, щоб якось допомогли малому.

Я місяць їх пропила, і мій стан покращився. Я отямилася за допомогою медикаментів, а потім усвідомила, що потрібно якось триматися. Адже у нас все більш-менш нормально в порівнянні з тими регіонами, що були в окупації, де в людей загинули рідні… Словом, якось себе опанувала.

Ми дуже вдячні полтавцям за те, як нас приймали. Також - Фонду Ріната Ахметова. Ми кілька разів отримували коробки з допомогою. У Полтаві хороший прихисток. Ми боялися, що буде гірше. Але сподіваємося швидше повернутися додому. Ми зараз із дитиною займаємося з двома психологами. Тепер у нас багато справ. Приїхати додому й сидіти, не виходячи з домівки, ми вже не хочемо. Чекаємо на відкриття дитячих садочків і шкіл у Харкові, тоді можна буде повертатися. Син трохи розбалакався, задля нього ми залишаємося тут.

Я чекаю, що війна от-от скінчиться. Бачу своє майбутнє в Харкові: з родиною, у власному будинку. Це буде хороше життя, де всі спокійні, щасливі, веселі.