"Діти мене вивезли на візку із супермаркету"

До війни у нас було нормальне життя, поки нас не прийшла "рятувати" росія. Вона зламала наше життя, і ми зараз як перекотиполе: бездомні, безрідні біженці.

Коли розпочалася війна, я не повірила, аж поки не почали бомбити так, що кожну хвилину чекала: чи залишимося ми живі після нальоту, чи ні. Було дуже холодно і дуже страшно.

Під час обстрілів я перебувала на восьмому поверсі. Я на милицях - мені неможливо було кудись бігти і ховатися. Я чекала своєї долі: що Бог пошле, те й буде. Син жив неподалік, приносив мені під обстрілами їжу і медикаменти. Одного разу його зупинили російські нелюди і почали знущатися: роздягали і шукали татуювання. Після того він один не ходив, тільки з дружиною.

Діти мене вивезли на візку із супермаркету. Біля лікарні стояли евакуаційні автобуси - на них ми і виїхали.

Спочатку нас повезли до Нікольського, тоді - у Донецьк, після того ми поїхали у Грузію, а далі вже потрапили в Австрію. Важко, коли не знаєш мови, і навколо всі чужі. Зараз я в Ужгороді у моїх хороших знайомих. Діти залишилися в Австрії.

З моїм під'їздом у Маріуполі все гаразд. Там навіть поміняли батареї. Телефонували, пропонували поставити мені вікна. Я їх попросила залишити мою квартиру у спокої. Сподіваюсь, що я туди повернусь.

Як же хочеться, щоб війна закінчилася у цьому році! Скільки вже можна знищувати нашу неньку-Україну. Мрію про мир.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/