«Діти бачили літаки й чули вибухи снарядів»

Родина не залишила свій дім, хоча й провела декілька днів у підвалі разом із дітьми

Дуже важким був ранок 24 лютого. Спочатку я побачив, як заходили колони техніки. А потім почалися активні бойові дії. Але слава ЗСУ! Не пустили тих проклятущих ворогів до нашого міста. 

Літаки кружляли через день та скидали бомби на місто. Коли літак заходить над вашим будинком – це дуже страшно й дуже шокує! За дітей найбільше переживав,  щоб вони менше лякалися, щоб зберегти їхнє життя та здоров’я.

Діти все чули, все бачили. Бачили літаки, чули, як літали снаряди над головою. Навіть у погріб не хотіли спускатися, бо там їм було страшніше, ніж на вулиці. Вони знали, де вихід, де прихід від снарядів. А зараз війна в них відібрала школу. Замість того, щоб ходити до школи, постійно повітряні тривоги. Діти знову не навчаються.

Ми живемо у приватному будинку. Слава Богу, ніхто не хворів у той час. Тільки як уже вигнали ворогів із нашої округи, на початку квітня старша дитина захворіла. Але в лікарні їй надали нормальну безкоштовну допомогу, ліки привезли з-за кордону, зробили складну операцію.

Якби, не доведи Господи, зайшли вороги, тоді прийшлось би тікати, щоб не забрали нас воювати. 

Я не готовий відповісти, коли закінчиться війна. Чим скоріше - тим краще, тому що ця війна вже дістала всіх. Ми мирно жили собі, спокійно працювали. Не як олігархи, але був добробут у сім’ї. Все було добре, діти ходили до школи, навчалися, були плани на відпочинок.  

Ми, українці, сильна нація. Ми витримаємо це лихо без всілякої психологічної допомоги. Витримаємо, піднімемось – і все буде гаразд. Допомагаємо ЗСУ, возимо їм дещо. Не задіяні в жодних волонтерських програмах, а суто своїм знайомим, які на фронті зараз, чим можемо, тим допомагаємо. 

Про майбутнє будемо думати тоді, коли виженемо ворога з нашої землі. Тоді вже можна щось планувати на наступний день, рік. Сьогодні тихо в нас, а завтра може прилетіти – ото і все планування. Щось вигадувати на майбутнє я взагалі не бачу сенсу.