«Грошей немає зовсім. Їмо один рис»

Усе чітко пам’ятаю, як ніби це було вчора. Я вагітна на сьомому місяці, величезний живіт. Уже одна, в розлученні. Зі мною ще мої троє дітей. Шикарна квітуча весна, сонце, на носі канікули, діти дуже хочуть гуляти, але за вікном стріляють! Місто спорожніло. Діти просяться погуляти хоча б біля двору, а я молю Бога, щоб нас вивезли. Грошей немає зовсім. Їмо один рис.

Виє сирена щогодини, попереджаючи про обстріл. Я кажу: «Діти, нас обов’язково вивезуть, нас врятують, нам допоможуть! Терпіть, до вікон не підходьте». У горлі ком, усе сперте до болю в грудях. Ревіти не можна, паніку сіяти в дітях не можна, вони і так налякані. «Мамочко, ти все плутаєш, це не обстріли, яка війна!? Це, напевно, салюти хтось пускає», – кажуть мені діти.

Увечері дзвінок. Телефонували з церкви «Добра вість»: «Наташо, за ніч збирай все необхідне, ми вас вивеземо до Києва». Одна величезна валіза, і тільки найнеобхідніші речі мені й моїм дітям. Подружка моїх дітей починає плакати та проситися з нами. Мама о 5 ранку приносить її валізу і приводить подружку Оленку. Вона теж з нами поїхала. Нас посадили в автобус, який був обклеєний білим папером з величезними написами «ДІТИ та ЖІНКИ». Хтось поруч плакав.