«Чутно тільки страшні звуки літака.. завмираєш в очікуванні…вибух…один, другий...все тремтить...»

Горжелян Анастасія, учениця 10 класу Криворізького ліцею №35 "Імпульс" Криворізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Нікітіна Олена Валеріївна

Війна. Моя історія

Найтемніша ніч не вічна. Сонце обов'язково зійде, але коли? Я 16-річна дівчина з Маріуполя. З міста Героя, яке було в облозі три місяці. Здається я була «однією ногою» в пеклі.  24 лютого 2022р 6:50, звичний будильник до школи, я навіть не уявляла, як цей ранок змінить наше життя! В місті постійно чутно вибухи, які були спочатку лише на околицях. Але місто намагалося жити…

6 березня звук розбитого скла, це були перші міни, які прилетіли поруч з нашим балконом. Скло потрапило до їжі, бо балкон був нашим холодильником. Арсеній, мій молодший брат, тоді йому було 8 років, він злякався, заплакав та вмовляв маму скоріше звідси поїхати! В цей день я вперше побачила наслідки прильотів - в сусідній дев'ятиповерхівці не вистачало верхніх трьох поверхів.

7 березня 2022 відсутні всі блага цівілізації: тепло, світло, вода, газ, зв'язок. Звуки війни вже чутно по всьому місту, яке з усіх боків оточене. Нічого не працює: ні аптеки, ні магазини, ні швидка допомога, ні пожежники. Найважче було з відсутністю води та хліба. Чули багато історій від рідкісних перехожих (це і був наш тоді єдиний зв'язок) про те, як похід за водою був останнім в житті. Їжу готували на вулиці на багатті. Дровами були звичайні дерева біля будинку. Багато маріупольців загинули поруч зі своїм будинками готуючи їжу.

11 березня, запис з мого щоденика: "Сьогодні я вже одягла рукавички, в квартирі +3, з рота пускаємо пар". Скло у всіх вікнах вже було відсутнє, замість скла-килим, якісь підручні дошки на вікнах, через що в кімнатах постійно темно…

Цей підвал ніяк не можна назвати укриттям, його висота лише 1м, в нього треба було залізати на колінах через каналізаційні труби. Там було настільки холодно, що я не могла перестати тремтіти від холоду та страху одночасно.  Було відчуття, що ми залишилися одні в місті, що все це не насправді, що це сон.. Вулиці були вкриті попілом, дерева повалені, дроти розірвані, запах гару постійно стояв у повітрі. Як в кіно… після апокаліпсісу.

21 березня - це день, коли я востаннє була Вдома. Ми йшли пішки з міста. Пройшли тяжкий шлях тривалістю більше 20 км з трьома валізами, в які помістилося все, що вважали запотрібним тоді. Оглядуючись назад, бачили рідне місто у ворожих руках, повне розрухи та страждань.

Скільки б часу не пройшло я буду пам'ятати ці тижні пекла, я відчуваю їх вплив і сьогодні. Вже більше ніж рік ми живемо у Кривому Розі і досі, коли пролітають наші літаки, я пригинаюся ближче до землі, хоча всі люди на вулиці не реагують. Ніколи не забуду свого щасливого життя під назвою "МАРІУПОЛЬ". Тепер назавжди у пам'яті, як місто: моїх перших помилок, найкращих друзів, безтурботних років. Місто Щастя. Місто мрій. Місто Бажань, Цілей та Надій.