Історії, які ви нам довірили
Золотова Ангеліна, учениця 8 класу Уманського ліцею №3 Уманської міської ради Черкаської області
Вчитель, що надихнув на написання есе - Ярова Марина Олександрівна
Війна. Моя історія
Війна - жахливе слово, яке ми чуємо щодня. Від самого слова віє холодом. Перші асоціації з війною для мене були жахливі, а коли я відчула це на собі, стали ще гірші. До 24 лютого я думала, навіть була впевнена, що у 21 столітті люди можуть домовитись між собою, як виявилося - ні, що дуже шкода. Складно було кожному, кожному, хто прокинувся в той жахливий ранок. Кожному дорослому і дитині було лячно, було не по собі,було важко…
Надзвичайно по-різному сприйняли цю новину, напевно, найгіршу новину в житті. Я, одинадцятирічна дитина, спочатку не повірила, (навіть якась частинка розуму й досі не вірить), потім нервувала і разом з дорослими плакала.
Але мені не так було страшно і небезпечно в той день, як моїй подрузі, з якою я, до речі, познайомилась саме через війну. Уявляю, як було їй…Вона жила, та й зараз живе у Харкові, усі розуміємо, що це доволі небезпечне місце. Саме тому у перші хвилини, вона з своєю сім’єю звідти виїхали, покинули дім. А дім це не просто слово…
Це означає покинути усе, чим жили: школу, друзів, місто, буденні справи, усе, до чого звикли. Це те саме, що позбутися частинки душі. Так було у багатьох людей, у мільйонів українців.
Після того, як вони виїхали, деякий час жили у селі своєї області, а потім зовсім приїхали у місто, де я живу. Познайомилися ми через два місяці після її приїзду. Тоді ми були не такі близькі, я знала про неї дуже мало. Навіть не задумувалася, що їй дуже важко, та я б не зрозуміла. Після півторарічного проживання в нашому місті, вони вирішують на свій страх і ризик повернутися додому.
Тоді вона зрозуміла, що вдома легше, який би він небезпечний не був, він завжди є найріднішим, найзатишнішим місцем на землі. Ви обов’язково це зрозумієте, якщо покинете дім на довгий час. Я також весною виїжджала на 2 місяці. І цього часу мені вистачило, щоб повністю відчути, наскільки усе ж важко бути на чужині.
Багато українців розлучилися не тільки з домівками, а й з рідними людьми. Я – не виняток... Це було неочікувано… Я дуже зблизилася з своєю подругою, ми чудово проводили час, ми бачилися кожного дня у школі, збирались на вихідні, наші батьки тісно дружили між собою, вона мені найближча була і залишається. Сумую за обіймами, прогулянками, тихими та затишними вечорами - за усім, що пов’язано з нею та її сім’єю.
Від самого розуміння, що ми більше не зможемо святкувати кожен день народження разом, кожен новий рік, кожні вихідні, стає боляче - жахливі відчуття, кожного дня, кожну хвилину сумую за нею.
Війна – жахливий час і для військових і для цивільних людей, для усіх цей період залишиться страшною раною у нашій пам’яті, яку навряд чи чимось можна вилікувати. Я розумію, що мої страхи і переживання є дріб’язковими, порівняно з іншими долями людей. Не можу зрозуміти: “Чому так багато ненависті, злості до нас - українців?” Ми ж миролюбний народ. Ми намагалися завжди конфлікти роз’язувати толерантно, без ускладнень…
Чому багато людей змушені були виїхати з рідних домівок, в яких вони жили, раділи, були щасливими? Чому багато дітей залишаються без батьків? Чому багатьох людей взагалі позбавили життя? Чому багато українців в полоні? Чому викрали і вивезли багатьох українців? Чому кожного дня гинуть наші сини, які на захисті країни? І таких ЧОМУ дуже багато…
Але не зважаючи на всі лихоліття, ми – сучасні діти, віримо, що дуже скоро це закінчиться. Ми будемо жити в щасливій країні. Будемо мріяти… будемо навчатись, будемо більше часу проводити з рідними… будемо подорожувати…будемо все робити, щоб наша Україна була найкращою!
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
