«Через обстріли далеко від дому відходити страшно було»

Людмила Іванівна не виїжджала з Охтирки навіть під обстрілами, весь час опікувалась старшим сином-інвалідом. А молодший, військовий, приїздив додому зовсім сивий

Ми з міста Охтирка Сумської області. До війни було все добре. Мій молодший син із 2011 року служить в Охтирській частині. Перші п’ять місяців війни був на фронті – то приїздив, то від’їздив.

Початок війни - це був шок, навіть згадувати не хочеться. Родичі зателефонували, сказали, і ще від людей на вулиці дізналася. Потім увімкнула телевізор і побачила новини.

У перші дні війни, коли бомбили й обстрілювали ракетами, було дуже страшно. Коли літак гудить, здається, над самою головою, а потім кидає вакуумні бомби чи ракети – це неймовірний жах!

Перші п’ять місяців війни ніхто не знав, що та як буде. Дуже за сина хвилювалася. Приїхав сивий, а в нього волосся було каштанове.

Магазини були зачинені. Я бігала в найближчі, бо далеко від дому відходити страшно було: раптом обстріли, а вдома – старший син-інвалід. У мене невеликий запас був, бо я не вірила, що війна почнеться. Але щоб зовсім голодували – такого не було. Гуманітарну допомогу давали від Червоного Хреста. І від Фонду Ріната Ахметова також отримала. Давали інвалідам 1 і 2 груп, здається. Тож ми отримали допомогу від Фонду Ріната Ахметова, в школі у нас видавали ще восени.

У кого свій транспорт був, ті встигли поїхати. Люди, у яких житло було поруч із військовою частиною, де зруйнували будинки, квартири, отримують якусь допомогу. А нам ще пощастило, можна сказати. На нашому краю ще безкоштовно хліб видавали з весни – і влітку, і восени. Правда, потрібно було понад годину в черзі стояти, але то нічого.

Шокували обстріли, бомбардування і те, що я по телевізору бачила. Людям ще гірше було, ніж нам. Кажуть, що в Другу світову такого не було, як вони зараз коять у нас в Україні.

Охтирка хоч недовго була під окупацією, наші військові змогли швидко її звільнити. А коли по телевізору бачу, що там робиться, відчуваю шок.

Я стараюся з дому не виходити далеко навіть зараз, бо дуже страшно. Ніхто не знає, куди ракета чи дрон влучить. Люди одне одному як допомагали, так і допомагають, стараються.

Війна має закінчитися тільки нашою перемогою й виходом на кордони 1991 року. Дуже багато ми втратили людей. Хочеться, щоб якнайшвидше був мир. У мене син воює, як на мене – хай би хоч сьогодні війна закінчилася.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/