"Час у бункері був дивним. Постріли та вибухи не припинялись"

Ваноян Кароліна, учениця 10-А класу школи І-ІІІ ступенів №17 Краматорської міської ради Донецької області

Тиша, шорох, постріл, вибух. Ти загинув... «Ти програв, але треба чекати наступного раунду, щоб відродитися», - думала маленька я, граючись у «війнушку» з друзями. Але гра - не життя… З дитинства ми знали, і нас вчили, що в житті бувають війни між державами, людьми. Прикладом цього є Перша і Вітчизняна війни. Чомусь люди думають, що з ними такого не буде. Війна - явище непередбачуване... На жаль, вислів Катерини Кислової «…поки не втратиш - не зрозумієш» підтверджений багатьма століттями. Тільки уяви: ти стоїш у центрі бойових дій, і мов земля провалюється під тобою, інший світ видніється, і чорна смерть стоїть за твоєю спиною.

Коли я це згадую, не можу втримати скорбних сліз. Той день був надзвичайно теплим, жоден вітерець не порушував безмовну тишу, було чутно щасливий дитячий сміх. Пройшло майже два місяці після жахливого майдану у Києві, окупації Криму. Я пам’ятаю, як вчора, коли моя бабуся та матуся на кухні готували ароматні пиріжки, а тато з дідусем поїхали у місто. Я дивилася мультики і паралельно робила домашнє завдання, адже завтра потрібно було в школу. Раптом почувся якийсь дивний свист, такий довгий-довгий. Усі затаїлись. З рук бабусеньки випала миска і розбилась, уламки розлетілись, з’явились сльози на її обличчі. Бабуся усе зрозуміла: війна…Несподівано пролунала черга пострілів, і було чутно несамовиті крики людей. Мама схопила мене за руку і потягла так, що я впала на підлогу. Вона так міцно прижала мою маленьку голову, що в моїх очах потемніло. Я втратила свідомість…

Але, повернувши голову праворуч, я побачила, як мама з бабусею сидять на якихось ганчірках і трусяться. Посередині кімнати стоїть маленька свічечка і шматочок черствого хліба. Тоді в мене було тільки одне питання: «Що з моїм батьком та дідусем?» На зв’язок вони не вже не виходили 8 годин. Це питання мене хвилювало більш за все у світі. Цей роковий день був як вічність. Я стала на коліна і молила Господа, щоб скоріше це все закінчилося. Молилися за життя всі…

Несподівано трапилось диво - повернулись тато та дідусь. Від радості ми без зайвих питань підбігли і обійняли їх так, як ніколи. Вони були голі та босі, без документів та машини, без телефонів та грошей, але найголовніше - живі... Тоді я вперше поцілувала землю, дякуючи Богові за те, що маю. Наші чоловіки потрапили під обстріл. Весь час вони були у полоні через те, що намагались врятувати своє місто, як і всі інші люди, які хотіли миру. Нелюди (бо не можна таких назвати людьми) морили голодом, били до крові. Але Божа сила допомогла рідним. На жаль, багатьох Господь не зміг врятувати: когось забрали в полон, і вони не повернулися, хтось помер…

Вийшовши з бункеру, я не повірила своїм очам і не впізнала свої улюблені місця. І це все лише за один день… Саме так для мене почалася війна. За шість років життя мені вистачило одного дня, щоб зрозуміти, як швидко можна знищити все: життя, міста, дитинство…Відтепер зброя- мій головний ворог. І за власною волею я б знищила всю її до останку. Як люди можуть робити таке?! Адже ми всі живемо на одній планеті і дихаємо одним повітрям! Тепер на кожен день народження моє головне бажання - мир для всіх.

Один роковий день залишив шрам у моєму серці назавжди…