«Цей «один день» триває вже більше семи років»

Финько Анастасія,

КЗ «Лисичанська ЗОШ І-ІІІ ст. № 30»

Есе «Один день»

На жаль, «один день» у житті мільйонів людей, які насолоджувалися спокійним життям на Сході України, запам’ятається надовго і матиме страшні спогади.

Я і моя родина з міста Лисичанська, ми дуже любимо свій рідний край. Ніколи і в думках не було переїжджати. Змалечку мені прищеплювали любов до свого краю, я знаю історію Лисичанська і Донбасу, промисловий край, є чим та ким пишатись.

Кожного літа мої батьки відправляли мене до тітки в Одесу. Це вже була традиція, але цього разу вони не все мені сказали.

21 липня 2014 року мені було 9 років. День почався з того, що ні я, ні тітка не змогли додзвонитися до батьків, а потім по телебаченню передали, що в Лисичанську почалась війна. Я не могла відірватися від телефону, я з ним ходила/їла/спала.

Пройшло декілька днів, і мій телефон задзвонив. За секунду я встигла прокинутись, заплакати і зрозуміти, що мені дзвонить мама, але з чужого номера. У мене не було думок про щось погане, я була впевнена, що все добре. Я взяла слухавку, і ми з мамою заплакали.

Мені розповіли, що всі наші родичі та знайомі живі. Цей час, що не було зв’язку, у батьків не було ні світла, ні газу, ні води. Разом з сусідами вони це пережили, один одному допомагали.

Мій будинок знаходиться на околиці міста в приватному секторі, можна сказати, що нам пощастило. Обстріли майже до нас не доходили.

Я дуже хотіла додому, але це було небезпечно, і на той час неможливо. Через декілька тижнів мене все-таки забрали. Я дізналась більше подробиць про страшне, наприклад, як не раз бойовий гвинтокрил пролітав над самою головою моєї мами, і вони з родичами ховалися у підвалах, як в сусідньому районі підірвали багатоповерхівку, нескінченна кількість жертв і розбомблених будівель.

Коли я повернулась, то побачила розбомблене місто, де всі живуть у страху, і в очах людей тільки жах і надія. До сьогоднішнього дня моя мама здригається від гучних звуків.

Цей «один день» запам’ятається кожному, хто живе, жив чи мав родичів на Сході. Цей «один день» триває вже більше семи років.

Ті люди, котрі це пережили, а деякі продовжують у цьому жити, більше не будуть повноцінно щасливі, кожна людина живе спогадами та надією, що це лихо більше не повториться.

Я мрію, щоб у моєму житті настав той «один день», коли я прокинусь і зрозумію, що це все було лиш страшний сон. Що війни не було і немає, що Україна входить в п’ятірку найбагатших країн світу, а найголовніше, що Україна перша за рівнем щастя населення. І кожен українець пишається тим, що він українець!