"Цей день означав водночас і все, і нічого"

Бондаренко Софія, 14 років, 9–Б клас, ОЗО «Білогородський ліцей №1»

Вчитель, що надихнув на написання єсе: вчителька укр. мови та літератури Лущ Ольга Іванівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Була війна.

Кружляли месери,

як коршуни в повітрі.

Ревли мотори танків на землі.

І засівалася земля,

осколками снарядів.

Хоча вона нуждалася в зерні.

Слова мого покійного дідуся Григорія переносять думки в Другу світову війну, хоча холодна та жорстока реальність змушує до неї повернутись.

Та сама вищезгадана реальність простягла кігті безсердечності й кровоненаситності 24 лютого 2022 року.

Я прокинулась о шостій ранку, з головою поринаючи в страх та відчай. Поспіхом вмикаючи новини, зрозуміла, що це нова дійсність, новий світ, нове життя.

Цей день означав водночас і все, і нічого. Все було в думках, в голові плутались ідеї, погляди, розуміння. Нічого не було на душі, в серці. Тиша, порожнеча, безодня. Через мить біль, злість переповнювали мене, і немов от-от розірвали б на шматочки.

«Повномасштабне вторгнення», – говорили з екранів телевізору. Промовляли багато, з ненавистю, з горем, з нерозумінням. В очах читалась тонна питань: «За що?», «Чи ми занадто добре жили?», «Чому саме ми?»…

Перший похід в укриття. Скоріше побіг. Я все ще не розумію, як брудний та тісний льох став безпечнішим та комфортнішим за власну кімнату. Але треба було жити. Жити на зло ворогам, жити заради майбутнього країни, жити на благо людям.

Моя мама майже кожного дня пропонувала виїхати за кордон. Я її розуміла, але вільних шляхів майже не залишалось, в новинах розповідали історії про розстріляні колони цивільних, які просто хотіли спокою та тиші. Тому щось мені підказувало, що ми маємо залишатися на місці.

Такої темної весни я ще не бачила. Все ще було важко, все ще було тривожно. Проте яка я українка, якщо в душі моїй немає незламного стержня? Того, котрий складається з віри, надії, любові. В українській ДНК закодовано «не здаватись, не дивлячись ні на що». Ще вона містить підтримку, співчуття, вміння об’єднуватись. Це саме те, що тримало, тримає і триматиме нас на плаву.

Та в кожного правила є свої винятки. На жаль, це працює і з людьми. Скільки б часу не пройшло, завжди будуть чужі серед своїх. Скільки б ми не дерли горло, що мова важлива, що підтримка ворога може бути й непрямою, у відповідь будемо чути лише «какая разніца» і «в свабоднай странє живьом». Проте я краще буду бандерівкою, аніж малороскою.

Не дивлячись на сторонні фактори, які впливають на моральний стан українців, ми впевнені в нашій перемозі. Віра в ЗСУ, в ТРО, в сам народ не дають нам опустити руки. Всі хочуть повернутись додому, всі хочуть миру.

Але що таке мир? Безліч відповідей можна почути на це питання. Для когось – це тиха ніч без обстрілів, для когось –спокій за своїх близьких, ще для когось – навчальний день без перебіжок в укриття. Та не дивлячись на купу варіантів, для всіх нас мир – це найцінніше, що може бути в житті.

Завершити це есе я б хотіла не класичним висновком, а уривком із того ж вірша мого дідуся, бо колись

…на оновленій землі врага не буде, супостата,

а буде син, і буде мати,

і будуть люде на землі

Т. Шевченко «І Архімед, і Галілей»

Пройшла війна,

пройшла, відгомоніла.

І не осколками, уже зерном,

засіяла рілля.

Тим хто поліг в боях

й тим матерям,

що не діждались з фронту сина