Юлія Любанова

"Це був найстрашніший ранок у моєму житті"

Любанова Юлія

Одеський ліцей №90, 9-В клас

Вчителька, яка надихнула - Марич Галина Ярославівна

"Війна. Моя історія"

Війна в Україні триває з 2014 року. Тоді для мене вона обмежувалася прощанням з батьком, коли ми проводжали його в АТО, та нервовим очікуванням на його повернення.

Але все змінилося однієї ночі. Мої найважчі спогади пов'язані з першим днем війни. Це був найстрашніший ранок у моєму житті. Прокинулася я о 4:00 від телефонного дзвінка моїм батькам і одразу збагнула, що щось сталося погане. Вони швидко бігали по квартирі. А я з подивом чекала пояснень. Тато встигав лише відповідати на дзвінки. Мої очі ще не встигли пристосуватися до темряви довкола, коли мама підійшла до мене. Я запитала її: "Що сталося?! Що відбувається?!". Вона, дивлячись на мене, спокійним голосом, властивим їй, відповіла: " Доню, почалася війна". Не прокинувшись до кінця, я спитала, чи потрібно сьогодні йти до школи. Вона вже трохи нервово сказала сидіти вдома. Мама квапливо давала мені вказівки, сама не розуміючи, що буде далі. У її очах читався страх і подив.

Так як вони військові, їм надано було наказ прибути на місце служби, а далі - невідомість. Мама сказала, що, можливо, їх не відпустять додому і мені доведеться взяти на себе відповідальність за молодшого брата. Поки вони збиралися, я швидко переодягнулася на випадок, якщо потрібно буде бігти. У ці хвилини намагалася запам'ятати всі вказівки, які мені надавали. Куди йти, що їсти, де гроші, документи - ніколи б не подумала, що це все я змушена буду запам'ятати одразу. Мама зібрала нам найнеобхідніші речі і сказала чекати вдома її дзвінка та подальших вказівок. Тато пішов першим, обійнявши мене міцно і поцілувавши братика. Він пішов захищати Батьківщину. За кілька хвилин пішла мама, сказавши, що дуже любить нас і що все буде добре. Коли за спинами батьків зачинилися двері, тільки тоді я зрозуміла масштабність всієї ситуації.

Зайшовши до кімнати, я побачила молодшого братика, який тихо спав. Як пояснити йому це все, коли він прокинеться? Я не знала. Жаху як такого не було. У цю мить я почула перший вибух. Скло деренчало, а за вікном стріляли. Я затуляла вуха братові. Коли все закінчилося, він все-таки прокинувся. Мені було дуже важко пояснити, що ж коїться, та заспокоїти його, коли він починав боятися. Я боялася відчиняти вікна, але він запевнив мене, що якщо відчинити, нічого страшного не відбудеться. Тоді мені прийшло повідомлення про те, що уроки будуть проходити в режимі онлайн. Можливо, через це я й почувала себе впевненіше. Я не знала , чи повернуться мої батьки. Зв'язку з ними не було, все, що ми могли, - сподіватися на краще. А якщо бігти? Куди? Нікого ж немає. До кого звернутися по допомогу? Чому саме зараз ми залишилися самотніми?! Ці питання прокручувалися в голові знову й знову. Майже весь день ми провели в коридорі і спали на підлозі. На щастя, у нас були килими для спортивних занять, на них ми й лежали під ковдрою.

Минуло вже більше року. Але іноді здається, що війна триває набагато довше. Ми звикли до вибухів, вже не так лякають звуки винищувачів. Кожна дитина знає, як мінімум, три різновиди російської зброї. Війна вже тривала кілька місяців, а мій брат все ще не розумів небезпеки вибухів. Якось, повернувшись додому, він крикнув: "Юлю! Салют десь запускають!". Хвилина, я схопила брата - і ми сховалися в коридор. Секунда - вибух. Віконне скло майже розбилося.

Зараз же ми навіть не кожного разу ходимо в укриття. Переночувати на ковдрі в тому ж коридорі, до речі, вже не так незручно, як було колись. Прокидатися, дивитися новини перш ніж встати з ліжка - все це стало частиною життя. Життєвий план приблизно такий: коридор - новини - школа - бомбосховище - дім. І так до нескінченності. Періодично вже боїшся будувати плани на майбутнє, бо хто знає, що може відбутися через годину, дві, три.

Війна навчила мати холодний розум при небезпеці, брати всю відповідальність за своє життя і життя брата, жити немов одним днем, але в той же час так хочеться мати щасливе дитинство, яке у нас забрали, але на яке ми заслуговуємо. Важко зрозуміти, чому люди вбивають одне одного, але я вірю в прекрасне майбутнє України.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/