«Були такі обстріли, що кулі літали з вікна у вікно»

Я колишній учитель, у мене 38 років стажу, маю орден Трудової Слави третього ступеня. Отримала його у 1986 році на з'їзді вчителів Луганської області за експериментальну роботу у школі.

У мене була сім'я – чоловік, діти. Війна почалася, коли ми були вдома. Ми не збиралися нікуди їхати, бо це моя земля. Фактично жили у підвалі.

Ми самі звели будинок за шість років. У підвалі передбачили сарай та котельню, але вийшло так, що це стало житловим приміщенням. Одинадцять людей було у підвалі.

Я дуже вдячна Фонду Ріната Ахметова. У моментах між лікарнями я отримувала допомогу. У той період нам не давали пенсію, тому їли все, що закривали на зиму [консервацію]. Нам допомагала сусідка, давала крупу, і ми її варили. Загалом якимось чином вижили.

Я отримала травму, дуже злякалася і на цьому ґрунті у мене виявили онкологію. Було часткове пошкодження правого лицьового нерва, сім місяців постільного режиму, знеболюючі кожні півтори-дві години.

Дякую нашому Червоному Хресту, який передав мені гроші на милиці. Я вчилася ходити на милицях. Зараз ходжу із паличкою, інвалід другої групи. Бігати не можу, тільки ходити, сидіти, можу лежати тільки на лівому боці.

Я півроку лежала у лікарні. У січні мені зробили операцію, а у лютому була променева терапія. Виписали додому лише у березні. Я втратила свого чоловіка. Він помер 27 вересня 2017 року. Я не могла йому нічим допомогти. Борюся все життя. Дякую людям, що допомагають.

Для мене війна розпочалася у травні [2014 року]. Мені довго не могли переоформити картку, щоб отримувати пенсію. Грошей не було зовсім. У лікарні давали якусь крупу, а хліба не було за що купити. Було тяжко морально. Був страх та нервова напруга.

Ми вирішили нікуди не їхати та залишилися на вулиці самі. Загалом пережили все.

Було багато різних епізодів. Були такі обстріли, що кулі літали з вікна у вікно. Все це важко та страшно переносити, була невизначеність та невідомість, що буде далі.

Найсильніше моє бажання – жити.