«У льоху обладнали собі місце, де і жили довгі тривожні дні і ночі. Холодно, сиро, темно, але вилазити було небезпечно»

На момент початку війни ми з дочкою мешкали в квартирі в передмісті Харкова. Коли почули вибухи (неподалік аеропорт), то довго не вагалися і відразу побігли до родичів. У льоху обладнали собі місце, де і жили довгі тривожні дні і ночі. Холодно, сиро, темно, але вилазити було небезпечно. Ворог підійшов надто близько, точилися бої, було чутно постріли, вибухи, роботу техніки. Зрозумівши, що так більше не може тривати, ми наважилися все ж таки виїжджати до родичів на Західну Україну. Нам пощастило серед натовпу людей потрапити в поїзд, сісти на вільні місця. Дорога була важкою і в фізичному, і в емоційному сенсі. Але ми тоді ще не розуміли, як це – бути не дома. Було складно себе заспокоювати, коли знаєш, що далеко залишилися твої рідні та близькі, що вони в небезпеці. Стримувати свої емоції, хвилювання, знаходитися в постійній напрузі було нестерпно. Психологічний стан дитини був підірваний, почалися проблеми із здоров’ям. Так ми і потрапили в лікарню. Пройшовши курс лікування, дочці стало набагато краще. Та несподівано ми отримали ще і запрошення до табору. Саме там дитина «відтанула» і стала колишньою веселою і спокійною дівчинкою. Та і мені було вже не так страшно повертатися в рідне місто. Згодом, коли ворог був відтиснений, ми з радістю це і зробили.

Місто почало потроху оживати. Але небезпека залишається і на цей час - Харків надто близько від ворога. Ми чуємо роботу техніки, постійні повітряні тривоги, здригаємось від вибухів ракет. Організм адаптується під такий ритм життя, але тривожність нікуди не зникає. Дочці іноді стає погано, доводиться звертатися за допомогою до лікарів, проходити курси лікування, займатися з психологом. Нажаль, я виховую дитину одна (чоловік трагічно загинув ще до народження дитини) та не маю фінансової можливості сплатити її відпочинок влітку.

Найбільш важким було чути вибухи, бачити взриви, і розуміти, що це війна, бачити сльози і страх дитини, батьків, та ховатися в підвалі, не знаючи чи виживемо. На початку війни в нашому регіоні не працювали магазини, аптеки, тому використовували запаси їжі, ліків, ділились між собою у кого що було.