"Було нестерпно боляче бачити, як страждають українські міста та гинуть наші люди"

Карпова Анастасія, 15 років, учениця 10-Б класу ліцею № 137, м. Дніпро

Вчителька, що надихнула на написання - Петеріна Таїсія Іванівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна – це породження зла, людська травма та ризик життям. Збройний конфлікт змушує замислитися над серйозними речами, які складні для сприйняття кожної людини. Раніше це були тiльки сторiнки iсторiї, але зараз сувора дійсність. Україна – це народ, який багато років бореться за свою незалежність та свободу. Це найсильніша та нездоланна нація. Війна знову прийшла на наші землі з народом, який називався братським, але виявився справжнім ворогом. І це змінило нас усіх.

Двадцять четверте лютого – значима дата у долі кожного українця. Це один із найжахливіших днів у моєму житті. Далі все змішалося: новини, страх, шок. Першу годину, дивлячись в одну точку, я не розуміла, що це реальність. Тим часом у моїй родині наростала паніка. Читаючи новини щогодини, я не хотіла вірити, що це все правда. Для мене був «стоп» у житті. Було нестерпно боляче бачити, як страждають українські міста та гинуть наші люди. Кожна новина - це вічна рана у моїй душі та історії України.

Далі найважчі морально мiсяцi, коли я поїхала з міста. Тоді я усвідомила: так, війна- це дійсність. Я ніколи не бачила батькiв настільки відкритими зі мною, у них ніби перевернувся весь світ, бо війна змінює кожного. Життя - це постійні зміни, і, зазирнувши в минуле, ми розуміємо, що це вічний процес. А особливо важко Україні. І ось знову ми переживаємо війну, яка впливає на наш внутрішній світ. Я, як і моя родина, зрозуміла цінність кожної хвилини життя та мирного неба. Ця війна розбудила в менi ненависть і силу, залишила болючий шрам, вічні переживання. Події сучасності дуже сильно змінили мою родину. Наприклад ,мій тато у лавах ЗСУ. І я навiть не можу уявити наскільки йому страшно. Кожного разу воїни розуміють, що можуть померти або все втратити. Відбувається повна переоцінка цінностей, і одного разу мiй тато сказав: «Хочу провести цей день з близькими мені людьми». Мене це дуже зворушило.

До речі, наші воїни не тільки ризикують власним життям, але й захищають наші. Мене лякає безжалісність ворога.

І саме це мене приголомшило найбільше. Я не можу без сліз слухати історії українців з окупованих територій, тих, хто втратив дім чи рідних або зазнав іншого болю. У такі моменти я в прямому сенсі відчуваю, що моє серце не витримає. Мені болить за кожну краплю крові та сліз, пролитих на нашій землі. Історії про загиблі сім'ї з мого міста Дніпра, розповіді моїх друзів з Харкова, слова полонених – у це все не хочеться вірити. Ворог ніколи не був «братським народом». Я хотіла б додати рядки поета Т.Шевченка, коли він перебував на чужині (твір «До Основ'яненка»):

Наприкінець хочу додати ,що українці завжди були незламною нацією. Безумовно, ми понесемо неймовірну кількість втрат. Всі загиблі стали нашими янголами-охоронцями, вони до останнього подиху вірили в Україну. Війна когось забрала, а когось змінила, і ми повинні бути сильними. Україна обов'язково переможе. Слава Україні!