"Було дуже страшно чути вибухи та крики поранених людей"

Кібук Юлія, 14 років, учениця 9-А класу Криворізької гімназії № 102

Вчитель, що надихнув на написання есе: Григоренко Світлана Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Я народилася на Донеччині, в багатім на вугілля краї. Перші шість років мого життя пройшли неймовірно швидко. Мама вже починала готувати мене до навчання у школі. Тоді я відчувала себе дуже дорослою! Ми з батьками та братом часто їздили відпочивати разом у ліс, на річку, у парки розваг. Це давало мені незабутні емоції, які я відчуваю й тепер, передивляючись старі фотографії.

Але незабаром почалася війна, і ми були вимушені покинути свою домівку, рідні вулиці , своє місто. Було дуже страшно чути вибухи та крики поранених людей. Я постійно брала з собою в укриття свого папугу та кликала всіх , аби швидше йшли ховатися. Такі обставини змусили мене швидко подорослішати.

Після переїзду батьки втратили роботу, але намагалися не засмучувати нас із братом. Саме тому деякий час вони пояснювали наш від’їзд з рідної Макіївки як подорож до моря. Незважаючи на те, що нас тепло зустріли в Бердянську, я дуже сумувала за домівкою. Постійно питала в батьків: ”А коли ми поїдемо додому?”. Але нічого, окрім чергової обіцянки про повернення невдовзі, я не чула. Ішов час, мені потрібно було йти до школи, а ми ще не повернулися додому...

У курортному місті важко знайти роботу, тому батько поїхав працювати в Кривий Ріг. Упродовж трьох років я бачила його дуже рідко, сумувала, але розуміла, що він працює далеко заради нашої родини. Ми не витримали довгої розлуки й переїхали до нього. Мені було неймовірно важко прощатися зі своїми однокласниками та друзями. Також важко було адаптуватися в новому місті. Довгий час мені було складно порозумітися з новими однокласниками та знайти друзів. Але навіть коли я звикла тут жити, мене не покидало відчуття суму за рідною домівкою.

Я намагалася заспокоїти маму, але й сама не могла стримати море сліз, що розривало мої очі й серце одночасно. Це було схоже на сон. Мені було складно повірити. що це сталося ще раз з моєю родиною. Почуття несправедливості з’їдало мене зсередини. Я читала новини з почуттям дежавю та не відчувала реальності.

Було зрозуміло, що всі ми замуровані на невизначений час у чотирьох стінах. Усе це через свій страх. Але в цей раз ми вирішили, що нікуди не поїдемо. Ми з мамою зібрали тривожну валізу та зробили запаси продуктів та різних ліків. Невдовзі до нас приїхали наші близькі родичі, що змогли вирватися з уже окупованих територій. Неймовірно важко було слухати розповіді про те, що там коїться. Усе це досить швидко ввело мене в депресивний стан.

Наш район міста Кривого Рогу знаходиться у прифронтовій зоні. І вдень, і вночі ми чуємо вибухи. Нещодавно ненависний ворог обстріляв наш житломасив касетними боєприпасами. Неодноразово були обстріли нашої території снарядами з реактивних систем залпового вогню, тому ми всі дуже важко переживаємо будь-які загострення на лінії фронту. Навіть незначне відлуння від роботи артилерії призводить до того, що я не можу зупинити свою істерику. Я ніби повертаюся в той момент мого життя, коли мені було шість рочків. Тоді я постійно молилася на колінах перед тим, як лягти спати, аби прокинутися з живими та здоровими батьками, братом та родичами. Зараз я роблю те саме…