«Було чутно вибухи, видно заграву, над містом літали винищувачі»

Мені 30 років. Я жила з чоловіком і дитиною в місті Слов’янськ Донецької області. Ми з чоловіком працювали. Дитина ходила в садок. У 2014 році ми виїжджали на місяць в Харків. Цього разу виїхали в Полтаву й досі не повернулися додому.

24 лютого я прокинулася від дзвінка чоловіка. Він сказав зібрати документи і йти з дитиною в підвал. Я дочекалася його з роботи, потім ми разом вирішували, що робити далі. Було чутно вибухи, видно заграву, над містом літали винищувачі.

Я з дитиною виїхала на евакуаційному автобусі до Львова. Потім туди приїхав чоловік на авто, і ми разом перебралися в Полтаву. Ми забрали з собою собак і кота.

Було складно починати життя з нуля в новому місті: знайти житло, влаштувати дитину в дитячий садок. Та все ж психологічні труднощі найскладніші. Ми не знаємо, чи повернемося додому. Наше місто перетворилося на руїни.

Я працюю дистанційно. Робота й дитина допомагають долати стрес. У Полтаві добрі люди. Вони підтримують нас словом і ділом. А ще благодійні фонди надають допомогу.

Надіюся, що наступного року Донбас уже буде українським. Своє майбутнє бачу на Донеччині.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/