"Було боляче спостерігати, як розстрілювали будинки"

Ми мешкали у Маріуполі з дружиною і сімнадцятирічною донькою. У перший день війни я перебував на комбінаті Ілліча і займався підготовкою документації до евакуації.

Після 1 березня неможливо було виїхати з Маріуполя. 15 березня ми дуже хотіли виїхати, але такої можливості не було, адже висадили у повітря обидва мости. Позаду нас стояли "днрівці", на наших очах зносили район Кірова. 

Я людина військова, я подбав про все, зробив запаси. Ми жили у власному будинку, у нас була піч. З сусідами ділились усім, у кого що було. У нас можна було погрітись, хтось приносив свою їжу, у нас теж була своя консервація. 

Було боляче спостерігати, як розстрілювали будинки. У нашої дочки була підозра на апендицит, нам довелося звернутися до лікарні. Коли ми туди йшли, бачили гори трупів, було все зруйноване, когось закопували... Мені не було страшно, я не хотів це показувати дитині. 

Коли повідомили, що у місто заходять чеченці і буде повна зачистка, ми вирішили виїжджати. Це було 29 березня. 

Було важко проходити блокпост у Мангуші. Колишнього поліцейського могли не пропустити, і все до того йшло. Але мене врятував випадок. Орки відволіклись - і ми проїхали. При виїзді довелося проїжджати мінне поле. По ньому гатили з мінометів. Це було дуже страшно для дружини і для дочки. 

Після Запоріжжя ми поїхали до Івано-Франківська. Зараз ми мешкаємо у Києві. Я працюю. 

Сподіваємось до весни повернутися до Маріуполя. Будемо допомагати відбудовувати місто.