«Були розмови про війну, але ми відганяли такі думки подалі»

Переїзд, труднощі з продуктами та ліками, спроби сісти на потяг з Києва – все це випало на долю родини киянки Ольги. 

24 лютого я була в Києві. В мене будильник був заведений на шосту ранку, проте прокинулася я раніше: ніби о п’ятій з чимось. Чутно було гуркіт та вибухи. Вже спати я не могла, але й на роботу також не збиралася. Одразу полізла в новини, в інтернет... В принципі, я очікувала щось таке, бо були розмови про війну, але завжди ми відганяли такі думки подалі. 

Прокинувся разом зі мною й чоловік: ми гуглили свіжу інформацію, списувались із рідними і друзями, з роботи написали, щоб на роботу ніхто не приходив...

Потім ми стикнулися з гуманітарною катастрофою, а саме: з нестачею їжі на полицях магазинів та медикаментів у аптеках. Мої батьки та родичі - вже поважного віку. Є такі ліки, без котрих їм важко обходитись, і їх тоді не було, а деяких і досі немає. Мало того, в перші дні війни в аптеках навіть не було звичних нам речей: йоду, бинтів та іншого. Ми вирішували цю проблему, бігаючи по всіх магазинах. Пройшовши 5-6 магазинів, можна було зібрати пакет необхідних продуктів, що потрібні. 

Хоча мої труднощі у порівнянні з іншими людьми, напевно, не катастрофічні. Проте, для мене це був неабиякий удар, адже через місяць вторгнення я залишилася без роботи, заробітку і впевненості у завтрашньому дні. Ми залишили Київ і переїхали до батьків у Вінницю. 

25 лютого ми ніяк не могли виїхати з Києва. Ми два рази приїжджали до вокзалу, але білетів не було ні на один потяг. Тоді, як виявилося, вже не було маршруток на Вінницю. 

Рідні дзвонили та переживали, просили будь-яким способом виїхати з Києва... Ми знову поїхали на вокзал, і попросилися, щоб нас взяли в перший же потяг, що їхав в нашу сторону. І нам пощастило! Я пропонувала гроші, але з нас зовсім нічого не взяли. Я дуже вражена таким благородним вчинком! А ще мене дивує, як люди згуртовуються та допомагають, хто чим може, нашим захисникам, армії та людям, що втратили абсолютно все!

Коли ми приїхали у Вінницю, то побачили, що ціни в магазинах також зростають щодня. Рятувало те, що були заощадження на чорний день, який і наступив після 24 лютого...

Я зараз живу не з чоловіком, а з батьками. Я і тато втратили роботу, ціни підскочили до небес, викручуємося, як можемо. Планую повернутися до звичайного життя: повернутися до Києва та до роботи. Вже дзвонили знайомі з роботи (я працювала на кондитерській фабриці), і казали, що йде набір працівників.

Ні речей, ні предметів, які б нагадували про лютневе минуле, немає – думаю, це й добре. Про війну не забуваю ні на секунду - завжди в грудях тривожність... Життя вже ні в кого не буде таким, як до 24 лютого.