Наталія Нестерчук

«Боялася, що не настане завтра, що більше не почую голос мами, що втрачу когось із рідних мені людей»

Нестерчук Наталія, учениця 8 класу Комунального закладу "Борисівський ліцей Плужненської сільської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Хеленюк Анастасія Валеріївна

Війна. Моя історія

Страх… Нерозуміння… Біль… Тривога… Ці почуття переслідували мене того холодного лютневого дня. Мені, дівчинці дванадцяти років, важко було усвідомити, що почалася війна, що моя мама зараз за сотні кілометрів у пекельному Маріуполі, що за вікном вільно ходить ворожий десант. Того дня мені здавалось, що це все страшний сон, який на ранок має скінчитися.

Але йшли дні й з кожним днем, перебуваючи у Миколаєві, моя тривожність зростала. Я боялася… Боялася, що не настане завтра, що більше не почую голос мами, що втрачу когось із рідних мені людей.

Щодень я чекала повідомлення від мами, щоб знати, що з нею все добре, адже з новин я бачила, що відбувалося там, в оповитому кров’ю Маріуполі. Ми молились і вірили, що весь цей жах швидко закінчиться, але кожен день ставало тільки гірше. Ніхто не знав, чого очікувати від наступного звуку тривоги. Нестерпно боляче було бачити постійні вибухи та руйнації за вікном.

Важко усвідомлювати, що твоє життя може обірватися у будь-яку мить. Сьогодні, заплющивши очі, я й досі пам’ятаю ті відчуття, коли моє тіло завмирало від кожного вибуху.

Був квітень, третій місяць війни… Найжахливіший місяць, який приніс для моєї сім’ї багато сліз та болю. Серед ночі пролунав телефонний дзвінок і ми дізналися, що мама зі своїми побратимами змушена була скласти зброю. Ми не розуміли, що нам робити далі, адже з кожним днем перебувати в Миколаєві ставало дедалі небезпечніше.

Щоденно моє рідне місто потерпало від постійних російських «градів», «смерчів», ракетних ударів та обстрілів мінометами. Було прийняте рішення покинути рідну домівку та виїжджати з міста, щоб зберегти свої життя. Дорога була важкою та довгою, але, врешті-решт, попри всі труднощі, які виникали – ми змогли вибратися з того щоденного жаху.

Можна було б видихнути, що ми в безпечнішому місці, що тут немає постійних тривог та вибухів, але думки про маму не залишали нас. Що з нею? Де вона? Як вона? В голові було безліч питань, на які ми не могли отримати відповіді. Ввімкнувши новини 29 липня моя серце на мить перестало битись… Ми не знали, де була мама під час того безжального терористичного акту в Оленівці, ми не знали чи змогла вона вижити. Ті дні чекань будь-якої вісточки були найважчими для моєї сім’ї.

Через місяць, дякуючи волонтерці, яку обміняли з ворожого полону, ми дізналася, що мама дивом вижила.

Здихнути з полегшенням ми змогли лише 17 жовтня, коли почули рідний голос у телефонному дзвінку зі словами: «Я вдома! Я в Україні!». Це була мама, наша захисниця, яка не зламалась від шестимісячної неволі та змогла повернутись додому… Миті зустрічі, щастя, радості, які перехоплювали груди, неможливо описати словами.

Моє дитинство вбила війна, яка розділила життя на до та після. Вона зробила мене дорослішою та показала всю жорстокість та безжалісність цього світу. Але, попри те, вона навчила мене та мою сім’ю нічого не відкладати на потім – адже воно може не настати.

Ми стали ще рідніші, ми почали цінувати час проведений разом, тому що він такий важливий сьогодні. Шкода, що для того, щоб все це усвідомити нам потрібно було, щоб нас обпалило полум’я війни. Але я вірю, що зовсім скоро Україна переможе; що кожен, хто так сильно чекає – дочекається свого тата, маму, брата, сина, доньку; що всі ми зможемо повернутись до рідних домівок та міст; що всі українці почують стоголосе «Слава Україні!» в усіх областях.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/