«Боляче дивитись на зруйновані будинки»

Марина Петрівна через війну втратила сестру. Їй сумно і страшно дивитись на те, що коїться.

Ми жили в Харкові. Я, онука, її чоловік та правнук – йому 12 років. Коли почалась війна, о п’ятій годині ми вже спустились у підвал. Якраз туди прилетіло – нам вибило решітку. Мітили в обласну адміністрацію, а ми там недалеко живемо. До сьомого березня ми були у підвалі, а потім свати забрали нас під Козачу Лопань. Спочатку там було тихо, а потім також почались обстріли страшні.

Я сиділа в погребі. Сестра моя, інвалід дитинства, лежала в хаті сім днів, потім померла. Перед тим як вона померла, 14 квітня, я бігла у підвал і зламала ногу. "Швидку" викликати я не могла, бо нас вже окупували. Замотала ногу сама собі, як зуміла. Харчів в окупації не було. Їли ми те, що у підвалі було: картоплю, трішки консервацію. Поки магазин допродував залишки, то ми ще щось купували.

Коли нас почали сильно бомбити, волонтери вивезли нас у Полтаву. Забрали з собою німецьку вівчарку. Везли нас полями, бо по трасах не можна було. Я бачила розвалені хати, люди просто на вулицях стояли і плакали.

Зараз я в Полтаві. Нога зламана зрослась невірно, лікарі сказали, що треба штифт ставити, але я не витримаю операції.

Багато було шокуючих подій. Правнук від того всього став нервовий. Тут хати розвалювали, бомбили все - розбили колію залізничну. Вночі як грохнуло! Я глянула – вогонь красний, і розбило лінію.

Онука їздила - каже, що вікно розбите, поперевертали дивани, меблі. Забрали електропіч, а пилосос під ліжком не взяли. Дитячі іграшки навіть забрали.

Не знаю, що буде далі. Харків постійно обстрілюють, а я сирени ці не можу чути - мене всю трясе. Я з правнуком займаюсь математикою, допомагаю, іноді з собачкою гуляю – так і відволікаюсь. Я хочу ще пожити, вмирати не хочу. Головне, щоб було все добре. Мені наснилось, що війна скінчиться 24 травня. Може, у наступному році так і буде.