«Блокпости були на такій відстані, що орки бачили один одного»

Віктор Іванович як працівник сільради в окупації намагався допомагати односельцям. Коли росіяни почали примушувати до співробітництва, йому довелось виїхати

Я мешканець селища Розівка Запорізької області, нині це окупована територія - 50 кілометрів від Маріуполя. Там я проживав з сім’єю. Зараз жінка і діти виїхали до Запоріжжя.

2 березня окупаційні війська розбили наше селище, а за декілька днів вони вже повністю зайняли село. 

Я на той час виконував обов’язки заступника голови сільської ради, і ми там допомагали мешканцям. Підприємство надавало зі своїх запасів муку, олію – ми видавали людям. Електрики не було - ми запускали генератори на своєму пальному та інше.

Ми вдома не могли жити, вільно дихати, спілкуватися. Під наглядом - це не життя. Я не хотів іти на співпрацю з окупантами, хоча мені погрожували. Вирішили з жінкою виїхати.

Проїхали 27 блокпостів. Вони на такій відстані бачили один одного. На одному росіяни сиділи, на іншому - чеченці, і кожен питає: «Чого їдеш? Куди? Покажи, що в машині. Ми прийшли вас звільняти!»

Коли перетнули лінію розмежування та побачили українські прапори, от тоді було приємно.

У Запоріжжі де ми зараз мешкаємо, час від часу бувають прильоти та вибухи. Житло тут купити неможливо, не вистачає коштів. Тому винаймаємо, сплачуємо. Слава богу, я працюю, ще у нас з дружиною пенсії є. Та все одно, цих коштів не вистачає, якщо не повертатись додому. А якщо повертатись, то тільки після того, як селище звільнять. Але тоді там нічого не залишиться, і грошей на відбудову теж немає. Тому сподіваємось тільки на державні програми по відновленню зруйнованого житла. Вони є, але коли вони запрацюють, чи вистачить в мене життя? Але все одно живемо, віримо та сподіваємось.