«Біля нашого під’їзду впала бомба – від мого авто нічого не залишилося»

Наталія Борисівна та її сестра вибиралися з Маріуполя пішки, бо внаслідок обстрілу залишилися без авто. Вони дійшли до Білосарайської Коси і майже місяць чекали, поки російські військові випустять їх звідти

Мені 62 роки. Я з Маріуполя. Жила в Східному мікрорайоні. Обстріли міста почалися 24 лютого. Наступного ранку ми з сусідами роз’їхалися. Я взяла документи, коштовності, трохи продуктів і поїхала до сестри в центр міста. Там ще було тихо, проте магазини й аптеки вже не працювали. 

Найстрашніше те, що не було води. Ми розтоплювали сніг. У місті почалося мародерство: злодії розбивали вікна й розкрадали магазини. З часом пересічні люди витягували з магазинів меблі, щоб розпалити багаття. На початку березня наші військові відкрили супермаркети й дозволили брати все, окрім алкоголю.

З сестрою, яка живе в москві, я більше не спілкуюся. На Новий рік вона прислала мені повідомлення, що вони все одно переможуть.

Росіяни займали вулицю за вулицею і зрештою добралися до нашої. Мій автомобіль був припаркований біля будинку сестри. 11 березня біля нашого під’їзду впала бомба – від мого авто нічого не залишилося. У квартирі вилетіли вікна й двері. 

Після «чистки» нашого кварталу люди почали виїжджати. Оскільки ми залишилися без машини, довелося йти пішки. По дорозі ми бачили трупи й танки. За день дійшли до Мелекіного, звідти пішли до родичів у село Білосарайська Коса. Ми вийшли з Маріуполя 19 березня, а з Білосарайської Коси змогли вибратися в кінці травня, тому що виїзд був заборонений. Нам довелося заплатити, щоб не проходити фільтрацію, бо це принизлива процедура. 29 травня ми нарешті приїхали в Черкаси. Згодом дізналися, що квартиру сестри пограбували. 

Зараз я серед близьких і рідних людей. Отримую допомогу від фонду ЯМаріуполь. Також ця організація дає змогу безкоштовно перекваліфікуватися. Я проходжу два курси: української мови і масажу. Пристосовуюся до нового життя.

Хочеться повернутися в Маріуполь та відновлювати його.