Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Владислав Олегович Лащенков

«Більшість магазинів дуже швидко розграбували мародери»

переглядів: 148

Нацгвардійці в Маріуполі, як могли, допомагали населенню. Вони знаходили нерозтрощені магазини, відшукували продавців і роздавали людям харчі

Мене звати Владислав, мені 23 роки, я з Маріуполя. Моя сім’я – жінка, мама, молодша сестра та бабуся з дідусем. Мама з сестрою живуть у Німеччині, бабуся з дідусем залишилися в Маріуполі - не захотіли виїжджати, я з дружиною в Кропивницькому.

23 лютого люди говорили, що 24 або 25 розпочнеться війна, а я до останнього відмовлявся повірити, що таке взагалі може статися. Коли 24 десь уночі почався обстріл, мене захлеснули емоції! Я був у паніці, почав писати всім, кого знав. Це був просто хаос. Для мене цей день був дуже страшний, але потрібно було продовжувати жити. Ми ще тоді не знали, як це все обернеться, і просто думали, що все швидко скінчиться.

Я продовжував працювати та жити своїм життям. Ми запаслися деякими харчами, встигли зняти трохи грошей. Банкомати швидко стали порожніми, тому що люди кинулися знімати кошти й купувати їжу.

Біля нас працював єдиний магазин, усі інші просто зачинилися. Мародери винесли дуже багато. На початку окупації ми якось гуляли містом із матір’ю й побачили, що великі супермаркети були пограбовані вщент. Працював тільки один магазин, в черзі стояло десь 700 чоловік. А потім і він зачинився: влучання було, чи його також розграбували – не пам’ятаю.

Ми намагалися економити харчі, чимось ділилися з сусідами. У нас було борошно, ми пекли хлібні вироби. Потім нацгвардійці відчинили магазин, знайшли продавця звідти, роздали нам товари, які там були: воду, солодке, те, що було можна довго зберігати. В 17 районі, де моя дівчина жила (ми тоді ще не були одружені), біля школи поліції нацгвардійці теж роздавали харчі.

Воду роздавали тільки технічну. Черги були гігантські, тому ми спускалися в підвал, відкривали вентилі й спускали технічну воду. А потім ми знайшли в приватному секторі колодязь. Я ходив туди й набирав приблизно 20 літрів води, це нам допомагало. Я жив біля військової частини. Там були харчові склади, і нам з них двічі видали їжу. Та згодом військову частину знищили, там були нерозірвані снаряди, і туди ніхто не ходив. Ближче до дому моєї дівчини росіяни видавали «гуманітарку».

Більше за все мене вразили руйнування і кількість трупів на вулицях.

Я ніколи не думав, що побачу своє рідне місто в такому стані. У Будинок зв’язку влучили двічі - його просто висипало назовні, а у сусідніх будинках не було ні вікон, ні дверей, ні балконів. Вщент вигорів Центральний ринок. Я бачив, як горять близько десяти багатоповерхівок одночасно. Це було жахливо. Я не думав, що мені колись доведеться побачити таку кількість трупів. Вони були всюди, і постійно з’являлися нові й нові, їх ніхто не ховав. Люди боялися виходити на вулицю надовго - це було небезпечно. У нас у дворі лежало тіло: жінку просто розірвало на шматки. Її замотали, щоб не лежала розірвана, а поховати так і не змогли – повсякчас чатувала небезпека. Ми не знали, що може статись будь-якої миті.

Виїхав я лише на початку квітня. Із 24 лютого по 29 березня я був вдома, з родиною. Декілька разів ходив до дівчини, потім перестав ходити, бо стало надто небезпечно. 29 березня я таки пішов до неї, але її родичі розповіли, що вона виїхала з батьками сім днів тому. Того ж дня ми дізнались, що наш будинок згорів повністю. А першого квітня нам повідомили, що моя дівчина з родиною дісталась Кропивницького.

Того ж дня я зібрав речі, сів на евакуаційний автобус до Нікольського, потім добрався до Запоріжжя і до Кропивницького.

На виїзді з Маріуполя перевіряли речі, роздягали до нижньої білизни, оглядали на наявність татуювань. У Нікольському був хаос, там були «ДНРівці». Я запитував, як виїхати в Україну, але всі говорили, що можуть вивезти тільки в Ростов чи в Донецьк. Та я знайшов групу людей, яким теж було потрібно виїхати в Україну, і ми разом знайшли авто з водієм, який нас вивіз до Бердянська. Там ми намагалися потрапити в гуманітарну колону, але це було непросто. Зв’язок у місті був. Та щойно приїжджала евакуаційна колона, росіяни відключали вишки. Зв’язку не було і дізнатися про колону не було жодної можливості. Тому до неї небагато людей приїздило, і хто встиг – той встиг.

Через декілька днів ми знайшли неофіційний автобус, і якимись селами, чагарниками дісталися до Оріхова. Було тяжко: багато блокпостів, на кожному повторювалась одна й та сама процедура – оглядали тіла. Щоправда, тільки чоловіків, жінок не чіпали. Ми нервувалися, але дісталися нормально до Оріхова. Там уже були українські солдати, відразу стало легше. Люди в автобусі аплодували, я відчув, що нарешті в безпеці.

Я вважаю, що війна триватиме десь до літа. Можливо, кінець зими – весна будуть ключові й вирішальні. Я маю на увазі Донбас. А про Крим я навіть не знаю, що думати.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Маріуполь 2022 Текст Історії мирних молодь переїзд зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення вода санітарія і гігієна житло внутрішньо переміщені особи перший день війни розлука з близькими окупація
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій