«Бігаючи з підвалу в підвал, зламала ногу»

Мені 48 років. Я одинока мама п’ятьох дітей. Жила в селищі Макарів Київської області. Мій будинок постраждав від обстрілів. Потрібно ремонтувати стелю, вставляти вікна і двері. Я зараз не працюю, тому не маю на це коштів. 

Коли почалися обстріли, я з дітьми і тримісячною внучкою ховалася в підвалі п’ятиповерхового будинку. Нам допомогли занести туди ліжко, облаштуватися. 

Дітям також було дуже страшно. Я заспокоювала їх, як могла. Син став нервовим. Додаю йому в чай валеріану. Він цього року буде здавати зовнішнє незалежне оцінювання - переживаю за нього.

Старший син – військовий. Він служив неподалік від дому. Я зробила піч і готувала на ній їсти для нього та інших військових. Він вмовляв мене виїхати, а я не хотіла залишати його. Та й транспорту не було свого. А на автобусі боялася, бо був випадок, коли евакуаційний автобус потрапив під обстріл – всі пасажири загинули. І я б не дійшла до місця евакуації, тому що, бігаючи з підвалу в підвал, зламала ногу.

Я дуже вдячна Лесі Миколаївні з Держадміністрації, яка попросила свого брата, щоб він вивіз нас. Ми доїхали з ним до Тернопільщини, а звідти на поїзді – у селище Верховина Івано-Франківської області до моїх родичів. Однак родичам ми виявилися непотрібними. Нас прихистили чужі люди. Я безмежно вдячна їм. Також вдячна старості селища, Василю Михайловичу, який дуже допоміг нам. Ми виїхали в зимовому одязі. Окрім документів на будинок, нічого не взяли. Вижили завдяки гуманітарній допомозі.

Я дуже хочу, щоб у моїх дітей і внуків було хороше майбутнє.