«Без світла не було води і готувати було ніде»

Діана відкладала евакуацію через нестачу коштів. Але коли снаряд влучив у сусідній будинок, їй довелось тікати з дому з дитиною 

Я жила в селі Мала Токмачка, там зараз лінія фронту. Працювала я продавцем у місті Оріхів сім років.

24 лютого я була вдома, збирала дитину до школи, увімкнула телевізор, інтернет і дізналась, що оголошено воєнний стан. Перші прильоти в Оріхів та Малу Токмачку стались, напевно, 20 березня. Тоді ми перший раз спустилися до підвалу і я усвідомила, що в країні справжня війна.

Найважче було від того, що пропала електрика. Скважина працює від електрики, плита – від електрики. Тож перший час ми піч топили в хаті, а коли стало тепліше, варили їсти на вулиці.

На початку квітня я захворіла, у мене була температура під 40, а в аптеках нічого не було. Довелось старовинними способами збивати температуру, хоча по місту було більше п’яти аптек.

Я відкладала евакуацію, тому що у мене не було грошей на переїзд. Ми жили в центрі Токмачки, і коли почались прильоти по околицям, я вирішила переїхати до Оріхова.

У нас була сусідка. Вона пенсіонерка, слабка на ноги, жила на четвертому поверсі. А в ніч на 25 квітня, коли почався двогодинний обстріл, ми забрали її до себе на перший поверх. Ранком ми зібрались виїжджати, а вона бідкалася, що не може нікуди поїхати сама. Я хотіла якось знайти спосіб вивезти її до доньки у Дніпро, але так вийшло, що її донька домовилась, щоб нас усіх відвезли у Запоріжжя. Через тиждень я поїхала і забрала кішку. Їй вже більше 20 років, вона зараз тільки спить та їсть, але так її було шкода. Вона нервувалась в дорозі. Трішки заспокоїлась, коли я відкрила їй один бік переноски і вона змогла дивитись, куди їде.

Ми у Запоріжжі вже більше двох місяців. Тут зовсім інше життя, воно схоже на звичайне. А на відстані 60 кілометрів – обстріли та руйнування. Син почувається більш-менш добре - він у мене сміливий. А я морально слабка: почуваюсь дуже погано, плачу без причини, лякаюсь. Ми вийшли в місто, і в машині стрельнула вихлопна труба, то я злякалась. Прокидаюся від сирен, хоча раніше сон був міцний.

На жаль, роботи я зараз не маю. Коли приїхала, я стала відразу на облік у центрі зайнятості, але вакансій поки що немає. Необхідно знайти роботу, тому що винаймати житло дорого.

Дуже хочеться додому, відбудовувати зруйноване. Я сподіваюся, що до вересня війна скінчиться і Україна переможе - наші хлопці не драма стараються.