«Бахмут стирають з лиця землі»

За декілька місяців війни життя у Бахмуті стало справжнім пеклом для місцевих жителів, тому сім’я Олени Анатоліївни була змушена покинути рідну домівку

24 лютого ми відпочивали у друзів, до яких приїхали на декілька днів половити рибу, але зранку подзвонила налякана донька і розповіла, що чула вибухи. Вона дуже злякалася, бо їй сусіди сказали, що почалась війна. Ми не могли повірити такій страшній новині, але це була правда, тому довелося збиратися додому - у Бахмут. Під час війни виникає дуже великий страх за життя своїх рідних, дітей, друзів.

Під час війни нам було важко виживати: вимикали світло на декілька днів, вода зникла, бо на станції не качали помпи, їжа в холодильнику зіпсувалась. Я дякую своїм сусідам, які під час війни допомагали один одному. Ми, як велика сім'я, готовили їжу на багатті, бо газ у Донецькій області теж вимкнули. По воду наші хлопці ходили під обстрілами до джерела, бо нам не було вже що пити. Магазини та банки почали зачинятись, продукти значно здорожчали, грошей не вистачало, тому ми почали економити на їжі.           

Війна розкидала нашу сім’ю: я, інвалід третьої групи, з донькою та старенькою матусею поїхала в Київську область, сестра - у Харків до своєї доньки, друзі - до Дніпра та Вінниці.

Наша старенька тітка залишилась у нашому рідному Бахмуті, який день і ніч бомблять. Місто просто стирають з лиця землі.

Ми переїхали у Бровари, бо у нас вже не було сил терпіти цей жах. Чужі люди допомогли знайти житло, принесли нам постіль, одяг, їжу і консервацію. Мене зворушило до глибини душі, що у нас в Україні живуть такі добрі люди, які допоможуть у скрутну хвилину.

До війни я працювала медичною сестрою в лікарні, в інфекційному відділенні, але з цими подіями стан здоров'я погіршився, тому зараз лікуюсь. Як стане краще, планую шукати роботу.