«Багато жителів Маріуполя загинули, шукаючи воду»

До війни я мешкала у Маріуполі з сином Георгієм. Майже всі бойові дії ми пережили там і дивом вибралися з міста 16 березня під обстрілами. Ми втратили своє житло, все втратили, і зараз ми проживаємо на заході України.

У 2014 році ми нікуди не виїжджали, тому що у місті було більш-менш нормально. Повномасштабна війна нас застала зранку вдома. Перша ніч, напевне, була найдовшою у нашому житті. Ніхто не міг спати, що буде далі ніхто не знав. Був стан невизначеності, нерозуміння, що робити далі, куди їхати, куди бігти. Тому ми так і лишилися в місті.

У мене були запаси продуктів, які я зробила 24 лютого. Але вони через півтора тижні майже всі закінчилися. Нас було багато. Всі мешканці будинку між собою ділили їжу. Запаси води швидко вичерпалися. Води в місті взагалі не було, ніхто її не підвозив.

Труднощі полягали в евакуації. Тому що зв'язку не було, світла теж. Ніхто не знав – чи можна виїхати, чи не можна. Ніхто не розумів, яка ситуація в місті: чи захоплене місто окупантами, чи залишається українським, чи тривають бойові дії. І люди не знали, як їм евакуюватися. Ось це були труднощі.

Ми з дитиною вибиралися під обстрілами. Жодні служби вже не працювали - ніхто не міг людям повідомити, чи є хоч якийсь коридор, чи можна виїжджати. Це люди передавали між собою. Навіть у рупор ніхто не проїжджав і не говорив. Тому така трагедія і сталася в місті.

Ми довго чекали в черзі на блокпості на виїзді з міста, потім виїжджали на Мангуш, який був уже окупований. Стояли на блокпосту орків шість годин, у Василівці ночували, у Токмаку. Взагалі евакуація була не продумана, не спланована. Ніхто не знав ні маршруту, нічого. Люди їхали самі. Нас так і попереджали: ніякої евакуації немає, ніяких коридорів немає, ви їдете на свій страх і ризик. Так і виїхали.

Але нам дуже допомагали місцеві жителі. Коли ми приїхали в Токмак, він був окупований, але всі допомагали, розселяли по своїх оселях, пропонували їжу, і це дійсно було зворушливо. Ми бачили, як вони ненавидять окупантів, як вони хочуть жити в Україні і як вони робили для нас усе, що могли. Ми й досі спілкуємося з тією родиною, яка дала нам прихисток.

До війни я працювала в суді і зараз теж працюю. Кожного дня я живу надією на звільнення України, на нашу Перемогу. Ми чекаємо звільнення наших міст, відновлення кордонів 1991 року. Ми в це віримо і це дає нам можливість не заглиблюватися в депресію, а чекати кращого.

Я не знаю, коли війна закінчиться, але у мене немає сумніву, що закінчиться вона нашою Перемогою. Ми дуже хочемо повернутися додому в рідний Маріуполь. Бачу своє майбутнє у вільній незалежній країні, якою буде захоплюватися увесь світ, і яка займе одне з перших місць у всьому світі.