«Бачили трупи вздовж доріг, розбиті танки і протитанкові міни»

Анастасія Олександрівна та її рідні кілька разів намагалися вибратися з Маріуполя. Перші спроби були невдалими. Виїхали з третього разу. Дорога була небезпечною і довгою

Я проживала в Маріуполі, на Лівому березі. У мене велика родина. Ми жили в приватному будинку. Я працювала вчителькою, син ходив до школи. Мама теж учителька, чоловік працював на заводі.

Перший снаряд, який прилетів у Маріуполь, влучив у будинок мого учня, розташований буквально через кілька кварталів від нас. Ми аж підстрибнули, коли почули вибух. 

Найважче було без зв’язку та інтернету. Щоправда, ми мали радіо, тому нам вдавалося час від часу послухали українські новини. А більшість часу сиділи в  підвалі і просто чекали, що буде далі. У нас зібралося кілька сімей, бо сусідні будинки були розбиті. 

Нам пощастило: на нашому подвір’ї було кілька колодязів, а в погребі – овочі й закрутки, тому воду та їжу мали. 

Ми двічі намагалися виїхати, але нас завертали, бо йшли обстріли. А як дізналися, що можна виїжджати, побоялися, бо ходили чутки, ніби Лівий берег відрізаний від іншої частини міста і з нього неможливо вибратися. Зрештою після чергового обстрілу ми істерично схопили деякі речі й поїхали. Бачили трупи вздовж доріг, розбиті танки і виставлені протитанкові міни, які нам довелося об’їжджати. 

На виїзді з Маріуполя була величезна черга. Ми виїхали з дому о дев’ятій ранку, а приїхали в Мангуш вночі. Потім ще добу добиралися в Запоріжжя. 

Ми оселилися в Дніпрі, бо тут живуть знайомі. Вони знайшли нам квартиру й з допомогли з роботою. Ми з мамою знову працюємо в школі. Чоловікові теж запропонували варіанти роботи. З нами наші бабусі й дідусі. Сусіди прислали фото нашого будинку. Від нього залишилися стіни й дещо всередині. Покрівлі й вікон немає. А поки він був цілий, у ньому жили окупанти. Коли вони вибиралися, винесли побутову техніку й речі. 

Сподіваємося, що до літа війна закінчиться. Хоча й не виключаємо того, що вона може затягнутися на кілька років.