«Бабусю, рідненька, тебе не стало через війну! Оту неоголошену війну…»

Батуркіна Наталя, 15 років,

ЗОШ  І-ІІ ступенів № 24, м.Лисичанськ

Есе «Один день…»

Новий рік! Радісні святкові дні. Щасливе дитинство. Посмішки на устах… Саме так зустрічала моя родина Новий 2014 рік… Жорстокий 2014… Хто б міг подумати, що нас очікує випробування?  Все, як завжди: будні, наповнені новинами, школа зі своїми турботами й радощами… і раптом випробування…

Може, хтось і міг, але не я… Для мене це був звичайний Новий рік, як і завжди. Турботи, обов’язки, навчання. Все, як завжди. І ось настав день – день, коли змінилося все.

Ні-ні, про таке й страшно подумати!.. Хто ж не знає, що таке війна? Я думала, що ніколи в житті більше не буде страждань, жахіть, які приносить війна – люди стали розумнішими! – вони не допустять війни!

Саме так думала я, семирічна дитина, дівчинка Наталка, яка народилася й мешкає в невеликому, але славетному місті – колисці Донбасу – Лисичанську. Я жила щасливо й радісно, як і багато дітей у нашому місті. Зима, весна – ось і навчальний рік добігає кінця – скоро розпочнеться літо! Я закінчувала перший клас! Це щастя для кожної дитини! Попереду канікули, відпочинок.

Пам’ятаю Свято останнього дзвоника моєї старшої сестри: квіти, сміх, музика… Моє закінчення навчального року відрізнялося. Чому?

…Пам’ятаю, як пролітав літак, а потім щось як гахне!.. Мені з сестрою стало страшно! Добігли до будинку, швидко вскочили всередину й кинулись на підлогу, закривши голову руками, питаючи: «Сестричко, ти чого? Що сталося?» У відповідь: «Усе ж обійшлося, бачиш, усе гаразд!.. Здається: війна!»

Питаєте, коли війна для мене почалася особисто? Саме в цей день. У день, коли над нами синіло небо, світило сонце, коли все начебто йшло, як завжди, але й небо, й сонце здавалися втомленими. Спитаєте, чому втомлені, бо вже не перший день ранок починався не з радісного співу пташок, а з вибухів. На питання, що це за звуки, відповіді дорослих: «Йдуть учення!»

Прокидаюсь, і подумки себе заспокоюю: «Ні, це всього-на-всього страшний сон. Я побачу знову свою бабусю – вона буде стояти зі мною поряд й обіймати мене, як колись у дитинстві!» І сама собі відповідаю: «Ні, Наталко, не сон, а жорстока реальність, із якою ти зустрілася в такому юному віці! На жаль, тепер ти зможеш лише обійняти могилу бабусі й там поплакати, пожуритися…

Відчуття прірви, у середині тебе неначе щось обірвалося… Як тепер ти зможеш посміхатися?

Подивись, це твоя, бабусю, домівка. Я не впізнаю її… Чому замість стін – порожнеча, а замість даху – відкрите небо? Бабусю, рідненька, тебе не стало через війну! Оту неоголошену війну…»

Війна – це свист куль, це жах втрати, це щока, що зробилася занадто солоною від струмочків сліз, що скочуються самі собою від болю, жалю…

Мир – це найпрекрасніші почуття спокою, впевненості, які люди можуть подарувати один одному.

На жаль, я відчула на собі, що таке війна, коли на моїх очах обірвалося життя моєї доброї, лагідної, щирої бабусі, і хоч минуло сім років з того часу, я ніколи в житті не забуду ті страшні хвилини, ті почуття болю, жалю від втрати рідної мені людини.

Я сподіваюся, що люди порозуміються, припинять військові дії. Я сподіваюся й хочу, щоб нікому в житті не пережити такий біль, який я відчула всім своїм серцем – втрати близької людини…