"Азовсталь так сильно бомбили, що по всьому району стіни тремтіли"

До війни було прекрасне життя. Я вже на заслуженому відпочинку, пенсіонерка. Жили ми спокійно. Як почалася війна, ми ховалися у бомбосховищі. Все сподівалися, що нас звільнять. А 1 червня, коли зрозуміли, що все дуже погано, ми виїхали із Маріуполя. Якби у нас був свій транспорт, ми б поїхали раніше. А так - їхали на автобусі від Порт-Сіті до Таганрога, тому що більше нас нікуди не вивозили. Моя дочка допомогла зв'язалися з волонтерами. Вони нас знайшли у Таганрозі, забрали до себе. Це були представники церкви. Вони запитали, куди ми хочемо поїхати. Ми відповіли, що хочемо повернутися в Україну. І нас вивезли через білорусь до нашого кордону. Кордон ми перейшли пішки, там нас забрали волонтери, довезли до Львова. Там у нас були родичі. Тепер ми живемо в Ужгороді. 

24 лютого о четвертій ранку ми почули вибухи на лівому березі. У нас він завжди дуже страждав з 2014 року. Ми сподівалися, що трохи постріляють - і все закінчиться. Але дуже швидко все погіршилося: стали стріляти по всьому місту. Стріляли і з полів, і з моря, і з повітря. Це був жах. Як тільки приходила ніч, починалися бомбардування: літаки, танки. У будинках побили шибки. Це було дуже страшно і складно. 

Неподалік від нашого будинку був магазин "Каскад". Коли цей дім будували, там зробили бомбосховище. Ми прибігли до цього будинку - там уже мешканці цього дому влаштували собі укриття. Ми запитали у них дозволу там залишитися, і вони нас пустили. Ми там і жили. Спочатку нас було дуже багато - близько 90 осіб, а потім, коли люди бачили, що ситуація погіршується, стали знаходити способи виїжджати. До 15 квітня нас там залишилося 20-25. Здебільшого - ті люди, у яких не було можливості виїхати, а будинки розбиті і згоріли. Наш будинок був більш-менш цілий. Там були вибиті шибки і зірваний балкон, але хоча б стіни стояли. 

Готували на багаттях. Ні світла, ні води не було. Це було жахливо. Гуманітарну допомогу один раз дали, а потім припинили привозити. Люди тисячами приходили до Порт-Сіті, стояли в диких чергах, пайків не вистачало на всіх. Ситуація ставала дедалі гіршою. І ми вирішили виїжджати. 

Наш дім поки стоїть. Кажуть, що окупанти там навіть вікна поставили. Повертатися туди, поки там орки, ми не збираємося. 

Нам доводиться винаймати помешкання. 

Я б хотіла, щоб війна закінчилася завтра, але це дуже складно. Нехай буде мир і наша Перемога.