«Автобус наш маленький весь був заповнений літніми людьми»

Мені недавно виповнилось 70 років. До війни в Енергодарі мешкала, а зараз – у Трускавці. Я вчителька початкових класів, працюю до цих пір з дітками дистанційно.

В перший день війни страшно було, бо якраз ми були в школі, дітки були на уроках. Ми дзвонили всім батькам, щоб прийшли і позабирали своїх дітей. Деякі батьки не могли з роботи доїхати, діти плакали, я також плакала, поки всіх не роздала кожну дитиночку батькам з рук на руки. А в голові пустота була - ніяк не могло дійти до мене, що таке трапилося

Найбільше шокувало те, що я змушена була поїхати з рідної домівки, з рідного міста – від усього, що мені було близьке, рідне, і цей шок до сих пір сидить у мені.

Я виїжджала вже у вересні, коли у Василівці дуже-дуже чіплялися до всіх. Але можливо через те, що в нашому автобусі були люди на візочках, лежачі, то нас якось не так дуже сильно додивлялися. Але речі наші розкидали кругом по землі. Автобус наш маленький був і весь заповнений літніми людьми.

Я цілий рік була у Запоріжжі - там у мене сестра живе. А потім переїхала у Трускавець, бо тут були мої знайомі. Лишилася ще тут побути трішки.

Приємно, що відношення людей один до одного змінилося. Допомагали і зараз допомагають один одному, навіть чужі люди розуміють тебе. Це залишає такий слід приємний.

Наше майбутнє уявляю щасливим, згуртованим. Всі повернуться до себе додому з-за кордонів, діти і батьки зустрінуться, брати з сестрами, повернуться наші хлопці, які нас боронять, живими і неушкодженими. Хочу, щоб ми всі-всі подивилися в очі один одному і сказали: «Ми витримали! Ми дочекалися!».

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/