"Адже життя – це найцінніший скарб!"

Васильєва Анастасія, 16 років, Харківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 70 Харківської міської ради Харківської обл.

Дитинство – чудова пора. Усе навколо здається таким райдужним і прекрасним, поряд мама, тато, з якими весело і цікаво минають вихідні. Але раптом все затьмарилось, коли почалися воєнні дії на Сході України. Слово «війна» для мене особисто стало жахливим, коли тато повідомив нам про своє рішення: йти добровольцем, не чекати запрошення.

Один день, один момент змінив моє життя, життя моєї любої родини. Саме про це і хочу розповісти, оскільки до цього я мало над чим замислювалась.

Мама, звісно, як і кожна жінка, переживала і страждала через таку звістку, та все ж не стала заперечувати, підтримала рішення чоловіка.

Я була вражена й одночасно горда тим, що маю таких батьків.

Мій тато, Васильєв Валерій Андрійович, народився у 1974 році в місті Харкові. Я тепер навчаюся в загальноосвітній школі №70, яку закінчив батько. У 1993 році він був призваний на військову службу. Уже в 1994 році тато звільнений у запас. Повернувшись додому, прийняв рішення присвятити себе військовій справі – захищати Батьківщину, яку любив з дитинства. Він обрав нелегку, але почесну ратну службу.

Саме під час проходження військової служби батько зустрів своє кохання, жінку, яка тепер надихає його. Згодом у них з’явилася я, донечка, яка пишається татом і мамою.

У квітні 2015 року мій батько відправився виконувати свій військовий обов’язок, став з товаришами по зброї форпостом на Сході України. Захищати свою Батьківщину – це державний обов’язок кожного громадянина нашої країни.

І всі, кому знайома нелегка військова служба, розуміють важливість цього (виконання) патріотичного обов’язку.

Захищати свій рідний край, його кордони і суверенітет – це велика відповідальність. Витримати, вижити в тих суворих, надскладних умовах може тільки справжній воїн, коли поруч тебе сипляться снаряди, артилеристська стрілянина не припиняється годинами. І в спеку, і в лютий мороз твоїм житлом є палатка.

Як говорить мій тато, поступово звикаєш до суворого режиму, систематичних фізичних і моральних навантажень, стаєш сильнішим, стійкішим і готовим прийти на допомогу другові в будь-який момент. Хоча осмислити й пережити всі втрати, невдачі на війні не кожному під силу.

Та якби там не було важко, користуючись кожною хвилиною вільного часу, тато намагався зателефонувати мамі, поговорити зі мною. Він підтримував нас, заспокоював, розповідав цікаві історії. Наприклад, як їх вчили стріляти з зенітки, як довелося навчитися куховарити. Тато побував за час служби в багатьох населених пунктах, спілкувався з місцевими жителями, надавав допомогу. Із вдячністю згадував тато безстрашних волонтерів, які, не зважаючи на небезпеку, підтримували військових, населення, доставляли продукти, теплий одяг, ліки. Разом з тим передавали теплі листівки з побажаннями та малюнки від дітей.

Я вважаю, що краще об’єднатися та разом боротися з усіма незгодами і разом шукати способи вирішення різних проблем замість того, щоб заважати одне одному і губити життя. Адже життя – це найцінніший скарб!

Повернувся тато 5 вересня 2016 року. Не можна передати словами радості, щастя, які переповнювали моє серце. Ми з мамою приготували для нашої найріднішої людини теплу й незабутню зустріч. Довго сиділи, спілкувалися, не хотілося й спати. Цей день залишиться в моїй пам’яті надовго. Я пишаюся своїми батьками й докладаю всіх зусиль, щоб вони пишалися мною.

Вечірнє сонце, дякую за всіх, котрі нічим не осквернили душу. За те, щозавтра жде своїх натхнень. Що десь у світі кров ще не пролито. Л.Костенко.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/