«А далі пішли панічні атаки, з втратою слуху і зору, і вода замість їжі, щоб не витрачати запаси»

Хохоляк Анна, учениця 11 класу Запорізької гімназії №45

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чепрасова Ольга Василіївна

Війна. Моя історія

Дорослішання- процес нелегкий і довгий, в когось починається з першим випавшим зубом, в когось з переїздом від батьків і хоч би як я тоді не намагалася показати світові, що вже пройшла його, по-справжньому я подорослішала лише ранком 24 лютого.

Я народилася в козацькій столиці- Запоріжжі, у великій родині, з понад півсотні людей, з кожним ми досі тримаємо тісний зв’язок, бо проживаємо відносно недалеко один від одного. Так як більшість моєї родини не з самого міста ,а з області, а конкретніше з Бердянську і села Борисівка, до окупації ми завжди навідувалися туди влітку, приїжджали на місяць до татової тітки- бабусі Марусі, з першого мого року і до початку війни ми приїжджали туди щороку не менш як на місяць, тому вирішили, минулої зими і її запросити до нас погостювати.

Я роздратовано гаркнула: “ Мамо, ти що прикалюєшся, яка війна, яка вода?”,- тож ми пройшли повз. Наступного ранку я прокинулася від татової розмови по телефону. “ Насте, ну ти ж бачиш, що коїться, куди тьотя Маруся поїде”, а вийшовши у коридор, я побачила ту саму 5-ти літрову баклажку води. Мені не треба було нічого пояснювати, я вже подорослішала.

Маму розбудила сестра, вона зривала телефони вже хвилин двадцять. 

-Машини заправлені? Готівка й продукти є? 

-П’ята ранку, Насть,- роздратовано відповідала мама

-Ми вже у дворі. Війна почалася, в тебе три хвилини, щоб вийти.

Коли ми думали податися на захід, всі знайомі відмовляли нас, посилаючись на пробки на дорозі і розповіді про розстріл автівок. Тоді ми зателефонували відомій вам вже Насті, онучці бабусі Марусі, сказали, що поїдемо до них. Ми не встигли навіть вийти з кухні, коли вона передзвонила і сказала, що у сусідньому селі  прилетіла ракета, а коли ти ще не знаєш, що то таке, “приліт”,  “в сусідньому селі” звучить як вагомий аргумент проти, тому тоді ми твердо вирішили, що перечекаємо усе вдома.

Та я не зважала на це, єдине, що викликало в мене сльози, це аркуші, розпіхані у нас з молодшим братом по кишенях, на яких були написані номери телефонів батьків і прохання в прихістку на декількох мовах, а ще у пам’яті гострим лезом стоять мамині сльози, коли вона на третій день війни відкрила червону рибу, яку ми готували на стіл, зі словами: “ скільки нам цього життя, їж доню, наїдайся”- і я пхалася нею як востанне, в темряві, бо ж світломаскування.

Сьогодні, я сприймаю війну геть по- іншому: не боюся вибухів, не помічаю сирен, і пояснення цьому одне слово- дорослішення.