"Я плакала, Юра нервував: "Ми чекаємо дитину. Ти маєш зробити це заради неї"

Уривки із щоденника жительки Києва. Вона була вагітна й мусила вирушити у небезпечну подорож до безпечного міста Тернопіль. 

Війна почалася 24.02.22. В той час таксі з лівого на правий берег стало коштувати пару тисяч, і Юра їздив до мене через весь Київ на самокаті один раз в три дні. Ми вирішили, що пора з цим щось робити. Хоча мене все влаштовувало.

А почалося все з того, що подзвонив Юрин колега з проханням помінятися змінами на роботі, бо він, можливо, поїде до сім’ї в Тернопіль. Тоді Юра сказав: «Без проблем! Але візьми Мар’яну з собою».

Ця надія, що я зможу добратися до Тернополя, вселила в нас радість і великий смуток, що ми розлучимося. Я плакала весь вечір безупинно, я не хотіла їхати, я знала, що моє місце в Києві. Після ночівлі в підвалі у мене кілька днів трималась температура і почався нежить. Юра нервував, я плакала. «Ми чекаємо на малюка, ти маєш це зробити заради Емми», - сказав він.

І я погодилася. Так буде розумніше: я не спатиму в підвалі на матрасах і зможу виходити на вулицю. Сирени в Києві гули по 15 раз на день, а то й більше. Ракети й уламки потрапляли в житлові будинки. Вікна в нашій кімнаті переставали трястися максимум на пару годин. Збита ракета потрапила у двір в нашому районі, у кількох будинках повибивало вікна з першого по п’ятнадцятий поверх.

Я почала боятися вікон ще тоді, від ранку 24 лютого, але страх збільшувався. Ми заклеїли вікна скотчем, як тоді показували по телевізору, убрали всі зайві речі, що могли на нас впасти від ударної хвилі, і все думали, що ще можна зробити.

Я вирішила, що їду. Візьму з собою кицьку, а Юра зможе безпечно бути на своїй роботі. Але раптом передзвонив його колега і сказав, що не поїде, бо це небезпечно. Ми впали в розпач ще більше, ніж до того. Думка, що ми обидва зможемо бути в безпеці, швидко «обламалася».

«Треба шукати інші варіанти: потяг, перевізники, чи поїдеш з кицькою до мене на роботу», - сказав Юра, перебираючи всі варіанти вголос. Але ж як? Таксі не хоче ні за які гроші їхати з лівого на правий! Купа блокпостів, військових, сирени, в новинах кажуть, що хочуть підірвати Північний міст, а нам треба його перетнути. Ми повечеряли, випили міцного мелісового чаю і спробували заснути.

За всі ці дні ми ніяк не могли виспатися. Не було як. Від внутрішньої тривоги я прокидалася кожні дві години, перевіряла новини… Святошино, Осокорки, Ірпінь, Русанівка…

Найгірше для мене було прокинутися від вибуху. Ось ти спиш, сниться добрий сон, і тут - бабах, і ти вже в реальності. Досі боюся засинати в тиші: від цього у мене ком в горлі й починається панічна атака.

Ми пркинулись, як завжди, під сирени. Дзвінок від рідних – вони телефонували по сто разів на день: «Ало! Бачили новини. Ви цілі? Так, добре», - Це тато.

Подзвонила Люда, і я сказала, що готова їхати. Знайшлися волонтери, що могли мені допомогти.

- Ало, добрий день! Це Тарас?

- Добрий день, так.

- Мене звати Мар’яна. Мені казали, що ви можете допомогти виїхати з Києва. Я від вашої сестри.

- Так, розкажіть більше про себе… В той час у новинах розповідали, що не можна виїжджати з незнайомими, бо це можуть бути диверсанти, розповідали кучу страшилок і реальних історій людей.

- Мені 28 років, я вагітна, 24-25 тижнів, маю кота в переносці та мало речей, рюкзак із документами.

- Добре, але ми вже виїжджаємо. Люди, які їдуть машиною, будуть у вас через 30 хвилин. Ви встигнете?

А їхати з Троєщини на Набережну...

- Так! - Юрко махає головою, що так.

Далі була біганина кімнатою, збирання речей - кинула пару носків і труси - все, що вмістилося, збирання кота.

-  Юро! Юро! Що далі? Як за 30 хвилин добратися до місця зустрічі через Південий міст, де куча блокпостів?

- Поїдемо на самокаті, іншого виходу немає. Ми маємо добратися.

Я з пузіком на 24-му тижні, Юра, кіт в переносці і рюкзак за спиною вагою не менше семи кілограм, їдемо на самокаті. Іншого виходу немає - треба бути через півгодини на іншому березі. Далі все, як в тумані: їдемо, йдемо, зупинка, їдемо, декілька постів, їдемо, йдемо… Ми прибули за 45 хвилин.

Був сильний вітер, на вулиці +2 градуси, ми їхали під звуки вибухів у місті. Я сміялася, що ми як Боні і Клайд. Людей, з якими я мала їхати, ми чекали ще 4 години. Вони потрапили в пробку на мості, потім не там повернули.

Ура! Вони приїхали! Вкотре обійнялися з Юрою. Сльози на очах. Сіла в машину, помахала рукою. Їдемо.

Мост, блокпости, сирени, вибухи. Ми на мості. Щось вибухнуло, нас сколихнуло.

Ми встигли виїхати з Києва до початку комендантської години.

Люди, з якими я їду, це два пенсіонери - Андрій та Марина. В них є кіт. І Тарас -волонтер.

За кермом Марина, вона родом із Росії. Вже багато років живе в Україні, має дітей та онуків. Професор. Раніше працювала при міністерстві. Поважна жінка, хоча в її 60+ в неї на голові - дві косички. Андрій – тихий, спокійний пенсіонер, який все життя прожив із мамою і, як сказала Марина, «перейшов мені у спадок». Так і живуть близько 10 років разом. Він любить кота і весь час робить все, аби догодити дружині і звірові в клітці.

Звір у клітці – кицюня, чорна, довгошерста, вередлива і дуже вибаглива. Всю дорогу мявчала і сичала на мою Бекку. Не сподобалася мені з першої хвилини.

Тарас – молодий  чоловік, орієнтовно 35 років, середнього зросту, має дитину та дружину.

Спереду сиділи Тарас і Марина. Ззаду - я, Андрій, та два коти у нас на колінах.

Марина розповіла, що вони виїжджають до Сербії. Її син живе в Росії з родиною. З  початку війни він не витримував всього, що роблять росіяни з Україною, і вирішив, що їхній сім’ї треба покинути Росію. Вони домовилися всією родиною зустрітися у Сербії, а потім разом вирішити, як жити і де.

В одній «поношеній» машині вивозили все, що нажили за життя. Раніше жили в приватному домі у Броварах. Там уже ставало небезпечно, тому збиралися нашвидкоруч. Марина розповідала, як раділа, що нарешті назбирала на дім своєї мрії – будинок з високими стелями та теплою підлогою. Вони встигли побути там тільки рік. Як гірко було їй залишати його, як блищали її очі, коли вона розказала про маленьку земельну ділянку біля хати, і скільки душі вона вона вклала в здійснення своєї мрії! Я щиро їй співчувала… Важко було підібрати слова для втіхи.

Я їхала і думала про свого Юру. Я так за ним скучила!

Судоми в ногах періодично відволікали від розмов.

 - Як він доїхав? Чи сильно змерз?.. Адже, коли ми їхали, було так холодно, пекуче холодно… Дзвінок. - Ура, Юрко!

- Все ок?

- Так, а в тебе?

- Теж…

Ми то їхали, то стоялі в пробці. Знайшли заправку з бензином, і тоді нарешті я змогла вибратися з автівки й розім’яти ноги.

Їдемо далі: блокпости, тривоги, знову їдемо. Сил все менше, а ось і початок комендантської години.

- Добрий вечір! Куди їдете? Ви знаєте, що почалася комендантська година?

- Добрий вечір! Так, знаємо. Веземо вагітну, хочемо добратися до Бердичева і там заночувати.

- Добрий вечір, ви вагітні?

- Добрий вечір, так.

- Розстібніть курточку, покажіть живіт.

- Що? Курточку? (в голові куча думок, для чого? Є ж карта! А якби 12 тижнів? То що б, не пропустили?)

Розстібаю куртку, показую живіт.

- Добре, проїжджайте.

Доїхали ми до Бердичева десь о першій ночі. Це був старий спортивний ліцей. Добра жінка поселила мене окремо від моїх компаньонів. «Ура! - Подумала я. - Нарешті відпочину від їхньої набридливої кішки!»

Спустилася вниз на перший поверх, де мене пригостили Мівіною, чаєм, печивом. «Яка ж добра Мівіна!» - сказала я Тарасу. Прийшла в свої хороми, випустила кицю, розстелила ліжко, подзвонила Юрі. Скучила безмежно!

Виключила світло. Тихо. Дуже тихо. Чую власну пульсацію в голові. Не можу спати, коли тихо. Сирена. Невже і тут сирена? Засинаю на пару годин.

Три години ночі – перевірка новин по Києву: все добре, в Юри тихо. П’ята ранку –перевірка новин: все добре, в Юри тихо. О 6:45 – перевірка новин: все добре, в Юри тихо.

- Добрий ранок, «крошик». Проснувся?

- Добрий ранок, так, дякую, що розбудила. Пора пити каву та збиратися на роботу.

- Виспався?

- Так, але пару раз прокидався від сирен. А ти?

- Виспалася, теж прокидалася. Бекка тусила всю ніч по новому приміщенні. Так засиділася в клітці, що всю ніч ходила. Гарного дня! Напиши, коли заїдеш на роботу.

Відкриваю рюкзак, дістаю маленький снікерс. Їм… Божечки, який смачний батончик! Наша малютка почала рухатися. Добре, подумала я. Ще пару годин - і буду в Тернополі.