"В момент обстрілу я думала про мого котика, який залишився в хаті"

Романеко Анастасія, 17 років, Краматорська українська гімназія №7.

Зазвичай з дитинства залишаються теплі спогади. Будучи у віці десяти років, я любила гуляти із сусідськими дітлахами, навідуватись з мамою до наших родичів. Але спогади бувають не тільки хороші, а й погані.

Я пам’ятаю, коли все почалося. У новинах розповідали про хитке становище країни, обстріли, анексії…

Сьогодні діти знають, що таке війна. Чи повинні?

Я завжди думала, що добре до того часу, коли сама не опинилася в умовах бойових дій.

Літній сонячний день, канікули. Мама куховарила на кухні, тато дивився новини, а я, користуючись вільним часом, малювала галявину й чисте небо.

Раптом усю сімейну ідилію порушив різкий, гучний звук вибуху так, що в мене заклало вуха.

Поряд із нашою багатоповерхівкою впав снаряд. Був обстріл. Усі були налякані й не знали, що робити, але часу обмаль – потрібно одразу діяти. Я пам’ятаю, що не переймалася через піжаму, у якій вибігала на вулицю. На війні всі рівні, зовнішній вигляд неважливий, коли рятуєшся від небезпеки.

Про що я думала в момент обстрілу? Чесно кажучи, про мого котика, який залишився в хаті. Боялася, що з ним щось станеться.

Насправді, після цих подій моє життя змінилося. По сей день я боюся гучних звуків, навіть коли людина підвищує тон. Чи страшно жити в постійній нестабільності за своє життя, що шанси повернутися додому з магазину не такі великі? Так.

Навіщо я це пам’ятаю? На жаль, спогади про початок війни не можливо забути. Ніхто не зможе цього забути.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/