"У нас вдома був підготований підвал на випадок обстрілів."

Гончарова Софія, 15 років, Дмитрівський ЗЗСО

Війна. Яке це страшне і моторошне слово… Коли була дуже маленька, я не могла б навіть і уявити, що таке станеться у моєму житті. На жаль, тепер і мешканці моєї країни знають і відчувають, що таке війна. Війна – це явище погане, це коли за інтереси інших гинуть зовсім невинні люди. З початком збройного конфлікту на Донбасі для багатьох українців це стало частиною сучасних реалій.

Страх того, що завтра може не настати, страх перед невідомістю. Але люди сподівались, вірили, молились, щоб усе це швидше минулося. Та вони не знали, не здогадувалися, не думали, що це буде настільки довго.

Про війну я чула багато розповідей від своїх бабусь. Але війна знов прийшла без стуку до країни, знов забираючи людські долі та залишаючи розруху. Коли почалась війна, я була ще маленькою, але й тоді почала розуміти, що коїться щось лихе, велике, страшне. У школі часто проводилися учбові тривоги, нас вчили, куди та як ховатися, якщо почнеться обстріл. Вчили, що робити, якщо побачимо підозрілий предмет або щось схоже на снаряд, бомбу чи міну. Нас навіть раніше забирали батьки зі школи, з уроків через небезпечне становище.

Батьки вчили, що у разі чого брати документи і сестричку та спускатися до безпечного місця, коли вони на роботі.

Дуже часто було чутно сильні вибухи. А вночі навіть було видно яскраву заграву від обстрілів. Часто земля гуділа від важкої техніки, яку транспортували через наше село. Щодня по дорозі до школи я бачила все нові й нові сліди від гусениць танків. І мене це дуже дивувало і водночас лякало. Але мені спочатку було навіть цікаво спостерігати за дивними відмітинами та химерними машинами, що їх залишали. Тільки потім я зрозуміла, що це страшно та незахопливо. Через декілька років усе трохи налагодилося, стало не так лячно. Але все одно багато сімей були вимушені поїхати з рідного дому, багато хто вже давно не бачився зі своїми рідними.

Ці події багато значили для мене і моєї родини. Сестра мого тата, яка жила в Луганській області зі своєю родиною, була вимушена залишити свою домівку і перебратися в інше місто. Через що ми стали рідше бачитись. Брат моєї мами переїхав з рідного міста. Вони дуже сумують за місцем, де вони народились і жили тривалий час. Бабуся моєї мами також залишила рідну оселю. Але, на щастя, переїхала до нас, де спокійніше.

Одне з моїх найяскравіших спогадів – коли був мирний час. Над нами літали пасажирські літаки. Вони залишали після себе довгу білу смугу.

Я гадаю, що настання сучасного миру – це повернення людей до рідних домівок, у яких вони народилися, виросли і жили, у яких вирувало життя декілька століть і виросло декілька поколінь. Це повернення та відбудова зруйнованих міст, сіл та селищ. Це можливість, яка може бути дана, щоб люди, які її пережили, змогли хоч трішки забути про ці події. Це пам'ять, коли будуть вшановувати загиблих у бойових діях. Це мирні літаки, які будуть літати над нашим рідним краєм.

Зараз я спостерігаю за промінчиком сонця, що заходить. Він теплий та лагідний. Я знаю, що за заходом має бути схід. А яким він буде чи теплим і лагідним, чи жорстким і кривавим, залежить від нас. І народжується відчуття: скоріше б закінчилась ця війна і не треба більше війни. Ніколи!!!