"Один день… Одна година… Одна хвилина…"

Тараканов Микита

Молочанська загальноосвітня школа  І-ІІІ ступенів

Вже сьомий рік у моїй країні неспокійно. Вже сьомий рік, майже кожного дня  на фронті гинуть десятки хлопців, чоловіків, жінок. В моїй родині немає людей, які бували на фронті, але ми все одно відчули війну на собі: її кровожерливість, безсердечність.

До цього я був 9-річним  хлопчиком  у  рожевих  окулярах, який не знав, що таке небезпека. Бачив лише танки, які їхали в сторону Маріуполя, але не розумів навіщо.

Початок бойових дій на Донбасі сильно вплинув на мою родину, особливо на дідуся з бабусею. Чому? Бо моя мама працювала в аеропорту міста Донецька, і коли почалися бойові дії, вони дуже розхвилювалися.

Один день… Одна година… Одна хвилина… І наше життя змінилося ще більше! Тоді розбомбили аеропорт – і моя матуся втратила  роботу. Я чув, як найрідніша в світі для мене людина плаче в слухавку, розмовляючи з бабусею. Мені так захотілося з’їздити до неї, обняти, підтримати. Коли вона повернулася додому, моєму щастю не було меж!

Одного разу мама мусила взяла мене з собою. Нудна подорож тривала 6 годин, а пізніше, під’їжджаючи до зони бойових дій, я почув звуки вибухів. Неможливо описати ті емоції, які того моменту відчув на собі.

Матуся жила в Авдіївці. На той  час я не знав, що це місто знаходиться за десять кілометрів від фронту. За містом всюди виднілися воронки від вибухів, вони нагадували величезні рвані рани на покаліченому тілі нашої рідної землі – України. Водночас стало лячно – і я заплакав. Мама обняла і з жалем сказала: «Ось це є те, що зветься війною, синку». Тоді я зрозумів, що моя матір – смілива жінка, яка ризикує життям заради мене.

 Під час того візиту прийшлося пережити мені ще одну моторошну подію. Під вікнами нашого будинку почулися постріли. Коли я вийшов на балкон, побачив два тіла, які лежали нерухомо. Пізніше під’їхала швидка, а коли їх забирали, було зрозуміло, що ці люди відійшли у вічність.

Згадувати ті події без сліз не вдається до сих пір. Не зрозуміло, як люди можуть жити і працювати в такій атмосфері, яка пригнічує.

Що для мене мир? Мир – це спокій в душі, коли ти не боїшся, що на твоє місто можуть скинути бомби, не боїшся танків, не чуєш пострілів та вибухів, не бачиш зруйнованих будинків. Мир – це впевненість в своєму майбутньому. Хочеться, щоб Україна позбулася цього пекла на своїй території, щоб сини і дочки повернулися додому, щоб над всією країною широчіло мирне небо.