"Нас могли вбити, бо це війна, жорстока війна!"

Сергієнко Аліна, 15 років, Краматорська українська гімназія.

Війна – це завжди дуже страшно. Для мене війна розпочалась тоді, коли я їхала з бабусею до школи й нас зупинили молодики зі зброєю в руках.

Мені було дуже страшно. У той же день наша родина змушена була виїхати з міста. На той час у мене вже підростала маленька сестричка. Мама постійно плакала, і я зрозуміла, що щось трапилося погане. Ми з сім’єю виїхали до Росії, родичів вітчима. Мама казала, що ми скоро повернемося. Мені було там непогано, але хотілося додому.

Коли вітчим вмикав місцеве радіо, то там лунали наші українські пісні! Ми перебували в Краснодарському краї, а там мешкає дуже багато нащадків українських козаків.

І почали збиратись. Нам казали, аби ми не їхали вночі, але бажання побачити рідний дім було сильніше за все. Їхали довго. Коли перетнули кордон, то всі усвідомили, наскільки сильно ми любимо нашу країну. Усю дорогу їхали на великій швидкості, бо скрізь було чутно постріли. Мама всю дорогу плакала й прикривала нас собою.

Ми були щасливі від того, що ступили на рідну, щойно звільнену землю.

Мій Краматорськ знову був вільний, наш український, понівечений вибухами й пострілами, уражений у саме серце загибеллю людей, але наш! Тоді я зрозуміла, що там, де мій прапор, там моє життя!